Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

про те, як обдерти Фариша, закоркувало й розтрусило вкупі з його ганебними дитячими побрехеньками, нібито він їздив на перегонних машинах, бив і вбивав людей; зі спогадами про школу, суд і тюрму, про гітару, на якій батько заборонив грати, мовляв, це забирає забагато зусиль (до речі, де та гітара? треба її знайти, люди в машині чекають на нього, якщо не поквапиться, вони поїдуть і покинуть його). Масив цих суперечливих часів і місць так тиснув на Денні, що він у нестямі перекочувався туди-сюди на подушці. Денні бачив, як на нього у вікно дивиться мама, — його мама! — і від тривоги на її розпухлому лагідному обличчі хотілося плакати; інші ж обличчя змушували сахатися від жаху. Як розрізнити живих і мертвих? Деякі приязні; деякі ні. І всі вони розмовляли з ним і між собою, хоч ніколи не зналися в житті, заходили й виходили численними діловими групами, де важко було розібратися, хто куди належить і що вони всі роблять тут, у цій кімнаті, де вони чужі, де їхні голоси зливаються з дробом дощу по бляшаному даху трейлера, і самі вони сірі й безформні, як той дощ.

Юджин — у дивних наукових окулярах аптекаря — сидів біля його ліжка. Він і крісло, подеколи осяяні спалахом блискавки, були єдиними нерухомими об’єктами посеред невгамовного й перемінного вихору з людей. Подеколи кімната ніби порожніла, і Денні стрибав на рівні від страху, що вмирає, від страху, що в нього спинився пульс, кров холоне, і вже навіть примари його покидають…

— Ляж назад, ляж, — сказав Юджин. Юджин — сам глуп як пуп, але (якщо не рахувати Кертіса) найлагідніший з усіх братів. Фариш успадкував велику частку батькової злоби — вона зменшилася, відколи він стрельнув собі в голову. Це йому трохи збило роги. Рікі Лі ж перепало, мабуть, найбільше тієї злостивої вдачі. Це йому добре пішло на користь в Анголі.

Але Юджин, зі своїми пожовтілими від тютюну зубами й цапиними очима, скидався не так на батька, як більше на їхню бідну п’яну маму, що померла в мареннях про Янгола Господнього, який босоніж стояв на комині. Вона була людяною, благослови її Боже, і Юджин — який також був людяним, мав тісно посаджені очі й простацький ніс картоплиною — обличчям більше скидався на неї. Окуляри трохи пом’якшували мерзенність шраму. Гах: блискавка за вікном осяяла його зі спини синім світлом; опік, розляпаний за окулярами над лівим оком, зажеврів червоною зорею.

— Проблема в тому, — говорив він, затиснувши долоні між колінами, — шо я не розумів, шо не можна відділяти того повзучого гада від усього творіння. Якщо так робити, чоловіче, він тебе точно вкусить. — Денні зчудовано дивився на нього. Окуляри надавали йому чужого вченого вигляду, ніби в директора школи з його сну. Юджин вийшов з тюрми зі звичкою говорити довгими незв’язними абзацами, — ніби розмовляв до чотирьох стін, його ніхто не слухав, — і це теж скидалося на їхню матір, яка балакала з гостями, яких ніхто не бачив, а ще викликала Елеонор Рузвельт, Ісаю та Ісуса.

— Розумієш, — говорив Юджин, — змія — слуга Господня, це також Його створіння, розумієш. Ной узяв і забрав її до себе на ковчег разом з усіма другими. Просто казати «от гримучники погані» не можна: Бог створив усе. Усе є добрим. Його рука виліпила як маленьке ягня, так і того гада. — І кинув очима в куток кімнати, де майже не світилося, де Денні — сповнений жаху — здавив кулаком крик від вигляду задиханої чорної істоти з його старого кошмару, яка сіпалася, смикалася й боролася дрібною й знавіснілою купкою на підлозі в Юджина біля ніг… і хоч про неї не було особливо чого переповідати чи розказувати, та істота, хоч і радше жалісна, ніж жахлива, усе одно так паскудно й знайомо сіпалася, що наганяла на Денні невимовного жаху далеко за межами кровопролиття — чорна птаха, чорні чоловіки, жінки й діти, що дряпаються за укриття берега струмка, жахіття й вибухи, паршивий масний присмак у роті й трепет, ніби все його тіло розпадається на шматки: зсудомлені м’язи, розірвані сухожилля розкладаються на чорне пір’я й вимиті кістки.

 

Гаррієт також — раніше того ранку, тільки розвиднілося — зірвалася з ліжка в паніці. Що її злякало, який сон, вона заледве па­м’ятала. Був уже день, але почався він щойно-щойно. Дощ припинився, і кімната стояла незворушна й тіниста. З ліжка Еллісон розкидані плюшеві ведмедики й банькате кенгуру втупилися в неї невідривними поглядами понад кучугурами постелі, і Еллісон було зовсім не розгледіти, хіба довгий пучок волосся, що розсипався на поверхні подушки, ніби волосся втоплениці, що випливла на поверхню води.

Чистих сорочок у комоді не знайшлося. Вона якомога тихіше висунула шухляду Еллісон — і втішилася, побачивши серед гармидеру брудного одягу напрасовану й акуратно складену сорочку: стару ґерлскаутську. Гаррієт піднесла її до обличчя й довго мрійливо вдихала: та досі зовсім слабко пахла Ідиним пранням.

Гаррієт взулася й подріботіла вниз. Усюди панувала тиша, лише цокотів годинник; під ранковим світлом, що щедро розли­валося на поруччя й запилюжену махагонієву стільницю, розгардіяш і завал якось здавалися менш відразливими. Зі стіни сходового майданчика усміхався звабливий шкільний портрет матері Гаррієт: рожеві губи, білі зуби, величезні блискучі очі з білими іскорками, що спалахували, дзінь, у сліпучих зіницях. Гаррієт пробралася повз нього — ніби грабіжник повз детектор руху, зігнувшись у три погибелі — і у вітальню, де нахилилася й дістала з-під Ідиного крісла пістолет.

У шафі в коридорі вона взялася шукати щось, у чому його можна нести, і знайшла там синтетичний мішечок на затяжках. Проте помітила, що в ньому обриси зброї буде чітко видно. Тож вона вийняла пістолет, загорнула його в кілька товстих шарів газети й закинула цей пакунок собі через плече, наче Дік Віттінґтон зі збірки казок, який ішов шукати щастя140.

Як тільки вона вийшла на вулицю, ніби просто їй у вухо заспівала пташка: приємною чіткою поступовою фразою, що розривалася, падала донизу, тоді здіймалася догори. Хоча серпень ще не закінчився, у вранішньому повітрі бриніло щось по-осінньому курне й прохолодне; майорці на подвір’ї в місіс Фонтейн — петардово-червоні, жовтогарячі й золоті — уже починали схиляти потерті голівки, вкриті плямками й збляклі.

Як не рахувати птахів, — що співали гучно й пронизливо, з дурнуватим оптимізмом, який межував із ґвалтом, — на вулиці було нелюдно й незрушно. На порожньому газоні джеркотів розприскувач; вуличні ліхтарі, освітлені веранди сяяли довгими порожніми перспективами, і навіть неголосні кроки на тротуарі ніби відлунювали й розносилися далеко-далеко.

Росяна трава, мокрі вулиці, розпростерті широкою чорнотою, ніби тягнулися до