Читати книгу - "Українські традиції"

Обробка шкіри – одне з найдавніших занять людини, яке на Україні ще в дохристиянський період набуло високого розвитку як у технічному, так і технологічному плані. Це заняття безпосередньо пов'язане з мисливством та скотарством. Спершу існувало як допоміжне, а з розвитком міст виділилось в окремий промисел. Вичинкою шкур для одягу займались кушніри, існували кушнірські цехи, а також окремі кустарі, що вичиняли шкури. Обробка шкіри складалась із кількох етапів: шкіра просушувалась, відмочувалась у ямі з водою, очищалась уламком коси від міздрі та знову вимочувалась 9—12 днів у розчині з борошна, висівок і солі. Потім шкури просушувались, намащувались глиною і замочувались розчином. Після цього їх «ключували» (розгинали), натирали крейдою і знову вичищали міздрою, для чого шкура розтягувалась на дерев'яній рамі (п'ялі). Волові й конячі шкури спочатку узолювали сумішшю вапна та попелу, потім з них здиралась шерсть і вишкрібалась міздря, шкура «дубилась» у хлібному квасі з дубовою корою від 1 до 5 місяців. Після «дубіння» шкура просушувалась, фарбувалась і змащувалась дьогтем. Шкуру-сирицю виготовляли лимарі, обробляючи у воді й розчині: очищали від шерсті, вимочували сирицю в розчині солі, розминали, змащували жиром, зм'якшували і різали на окремі паси. Ці паси викручувались навколо стовпа, затягуючи якнайтугіше за допомогою кінської сили. Із сириці виготовляли кінську збрую. Із волячої та кінської шкури шилось взуття, шкури використовували також для оздоблення верхнього одягу тощо.

Скляні вироби на Україні поширювались в основному як вироби із заморських земель, хоча вже з часів Київської Русі було відоме гутництво як допоміжне ремесло. Найбільшого поширення воно здобуло на Чернігівщині, на Поліссі, де було достатньо потрібної сировини. Займались цим промислом, як правило, сімейні колективи, орендуючи після закінчення сільськогосподарських робіт частку землі з лісом, озером, млином.

Як сировину використовували пісок, крейду, вапно, тугоплавкі глини, з дерева добували вугілля, смолу і поташ. Виготовляли, крім віконного скла, посуд, який прикрашали невибагливим орнаментом, інколи емалевим розписом. Як високо розвинуте ремесло гутництво занепало у XVIII ст., залишившись у деяких місцевостях промислом місцевого значення.

Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць. За часів Київської Русі ткацтво було досить розвинутим промислом і поширювалось на всю територію держави. Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка вовни до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім обстригали з них вовну металевими ножицями. Робилось це навесні, коли минала небезпека приморозків. Острижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували на дерев'яних гребенях («драчках»). М'яку вовну пряли з кужеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах або у ступах дерев'яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах. М'яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували. Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само, як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження (березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо); закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.

Дерев'яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатнє начиняння тощо. Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, – випалювання та видобування. Так виготовляли діжки, ступи, ложки, човни тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випилювались ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли досконаліші техніки із застосуванням багатьох інструментів, на основі яких розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок) та стельмахівство (виготовлення возів і саней). З деревиною працювали теслі (груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з матеріалом, а також виготовлення знарядь праці).

Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Від прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного