Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

А мама у відповідь:

— Вода на підлогу ллється. Може, так і має бути?

Ми смикнули двері — і на нас ринув потоп! Мої ноги були по кісточки у воді! Вода заповнила миттю всі кімнати й коридор. Я забігла у ванну і побачила, що забула натиснути перемикач і тепер вода частково ллється з крана у ванну, а частково з душу прямо на кахлі! Зливу в підлозі немає, і вода розтікається по всій квартирі. Мама нічого не могла зрозуміти.

Я, хазяйка квартири та її дочки похапали відра, ганчірки і стали збирати з підлоги воду, боячись, що прибіжать зі скандалом нижні затоплені мешканці. А мама сиділа у ванні в «костюмі Єви» й злилася.

Дуня вимкнула душ і сказала, що ми просто забули за час війни в Чечні, як користуватися краном у ванній, тому вона анітрохи не гнівається. Усе розуміє. З нижніми мешканцями обійшлося — ми оперативно зібрали воду з підлоги.

12.11.

У Ставрополі в XIX столітті народилася моя прапрабабуся Єлена. За незвичайну красу: синьо-зелені очі, русяву важку косу до землі — люди називали її Персіянкою. Горянин у папасі перекинув Єлену через коня й відвіз у гірський аул. Лише через кілька років, з Юлею-Малікою на руках, тікала вона від чоловіка, у рідну домівку. Але батьки невдовзі померли. Не втративши своєї краси, Єлена вийшла заміж удруге.

У новому шлюбі народила шістьох дочок і п’ятьох синів. Їхній великий дерев’яний будинок стояв на околиці Ставрополя, за залізницею. Хрещеним батьком усіх дітей став відомий у той час меценат Г. К. Праве. Він часто відвідував родину, привозячи під Різдво санчата з подарунками.

Загриміла революція, сталося вбивство царської родини, почалася Перша світова, потім — громадянська війна. Усі діти, крім старшої дочки Юлі-Маліки й молодшенької, названої на честь матері Єленою, загинули у вихорі XX століття. У Юлі-Маліки народилася дочка Галина. У Галини народилася моя мама. У мами народилася я. А в молодшенької Єлени народилася дочка, яку вона назвала, за родинною традицією, Юлія. Зараз Юлії має бути за сімдесят років.

Мама розповідає, що Юлія спілкувалася з моєю бабусею Галиною. Разом молодими дівчатами вони переживали Другу світову. Але ми не знаємо адреси Юлії, адже з 1994 р. мама не писала листів двоюрідній тітоньці — папери загубилися, згоріли.

Ми ходили й дивилися на старі будинки: мама намагалася згадати, де вона гостювала багато років тому, у своїй юності, але марно.

13.11.

Ми знайшли тітоньку Юлію! Дивилися старі таблички в під’їздах на вулиці Доваторців і випадково побачили знайоме прізвище! Старенька жінка в окулярах, спираючись на ціпок, відчинила нам двері.

Мене вона не бачила ніколи, а маму тільки в її юності. Тому тітонька Юлія не впізнала нас. Передусім вона попросила наші паспорти, щоб перевірити, хто ми насправді: ні я, ні мама не здивувалися. Ми звикли в Чечні ходити з паспортами, бо військові, не виявивши паспорта, могли людину запросто розстріляти.

Тітонька Юлія ставила запитання, які могли знати тільки люди з нашого роду. Наприклад, про свого двоюрідного брата, сина Юлі-Маліки. Його звали Ігор. У 1941 р. йому виповнилося 16 років. Він підробив документи, що йому вісімнадцять, і вирушив на фронт — захищати Батьківщину від фашистів. З ним вирушила дівчина-вірменка сімнадцяти років, його перше кохання.

На парашутах їхній загін кинули на сигнальні вогнища. Але це були неправильні вогнища — засідку спланували німці. Ще в повітрі Ігоря поранили з кулемета. Він зі зброєю в руках залишився прикривати товаришів, щоб ті змогли відійти. З ним залишилася дівчина, яка його кохала. За кілька днів їхні мертві тіла з жахливими слідами катувань виявили радянські партизани. Юля-Маліка протягом шести років добивалася пенсії за втрату сина. Держава відмовлялася платити! Але в результаті, після того як кілька хлопців із загону, які вижили завдяки його подвигу, дали свої свідчення, державі довелося платити крихітну пенсію матері за втрату сина.

Коли тітонька Юлія зрозуміла, що ми її справжні, але дуже далекі родичі, вона зраділа:

— Слава Богу! Я думала, вас давно вбило в Ґрозному під бомбами!

Тіточка напоїла нас чаєм і розповіла про свою дочку, яка молодша за мою матір усього на два роки.

— Вона живе в Москві. Працює лікаркою, недалеко від трагічно відомого театру «Норд-Ост». Рятувала отруєних людей — їх привозили в клініку після теракту. Удова. Виховала двох прийомних синів.

Тітонька Юлія дозволила пожити в себе тиждень, але з реєстрацією допомагати не стала. Нам довелося зареєструватись у незнайомої жінки з П’ятачка на Нижньому ринку по 250 р. за місяць із людини.

14.11.

Ураза-Байрам! Марх дал кхобал Дойл!

Ми з мамою ходили до музею, який колись заснував Г. К. Праве. У музеї я бачила коштовні камені, опудала звірів, меблі початку XX століття. Поки ми ходили музеєм, познайомилися з літнім чоловіком.

— Ви нічого не знаєте про російські міста! — сказав він. — У Ставрополі мафія поділила райони між собою і збирає данину. Тут заправляють мафіозі вірменського та грузинського світу. Росіяни давно не при владі.

15.11.

Ми говорили про те, що влада штучно роз’єднала народи, які тривалий час жили дружно. Щоб чинити свої «темні справи» і ніхто не влаштував революцію, твердячи про несправедливість. Щоб натомість громадяни гризли одне одного на національному ґрунті. Продуманий, хитрий і підлий план.

— Я була школяркою в м. Ґрозному в 70-х роках, — сказала мама. — Усі дружили, закохувались, сварились, але ніхто ніколи не згадував про національність. На цьому ґрунті не було конфліктів! Прийшовши на весілля до однокласниці після закінчення школи, ми немов потрапили в казку: дивовижна музика, веселі танці, пісні — тільки тоді ми здогадалися, що дівчинка, яка весь час навчалася з нами на «відмінно», — циганка!

16.11.

Сьогодні ми винайняли маленький будинок у районі Нижнього ринку. Завдавати клопотів тітоньці Юлії більше не можна. Купити ми нічого не могли на жалюгідні гроші, які моя мама одержала у вигляді компенсації за зруйноване житло. Ми стали бомжами, без свого житла і своїх речей! Що буде потім, краще не загадувати!

У житлі, яке ми винайняли за 4500 р., немає навіть гарячої води, опалення газово-пічне. Будинок споруджений понад сто років тому.

Компенсацію за поранення на мирному ринку в ході обстрілу ракетою не дають. Лікуємося за свій кошт.

Щодо мого переведення в один зі ставропольських вищих навчальних закладів вийшло так: дивлячись нам просто в очі, зажадали хабар у євро! (Ми жодного євро ніколи не тримали в