Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Коли вони прокопали стежку зі свого житла 2 січня, щоб подивитися на сонце — мале і пласке, немов тьмяна мідна монетка, — геть усі орієнтири зникли. Більшість дрібних крамничок міста були не просто засипані снігом, а поховані в ньому. Вітер надав заметам і кучугурам дикої, звивистої форми. Усе стало наче на іншій планеті.

Вони рушили далі, але просувалися повільніше, ніж будь-коли; пошук дороги з постійної мороки перетворився на серйозну проблему. Снігомобіль раз у раз застрягав, і його доводилося відкопувати. А на другий день 1991 року знову загули лавини, немов товарні потяги.

4 січня вони доїхали до того місця, де від траси US 6 відходив шлях на Ґолден, і хоча жоден з них того не знав — не було ні снів, ні передчуттів, — але саме того дня у Френні Ґолдсміт почалися пологи.

— Ну гаразд, — сказав Стю, коли вони зупинилися на повороті. — Отепер уже дорогу шукати не треба, хай там як. Її ж у скелі прорубали. Але нам будь здоров пощастило, що ми знайшли цей поворот.

Не з’їхати з дороги було просто, а от проїжджати тунелі — аж ніяк. Щоб знайти вхід, доводилося прокопувати шлях — десь у пухкому снігу, а десь у промерзлому, нанесеному давнішими лавинами. Снігомобіль завивав і невесело клацав по голій дорозі всередині тунелю.

А що було гірше — так це те, що в тунелях було страшно, як міг би підтвердити Ларрі або Чувак-Сміттєбак. Темно, як у шахтах, — єдиним світлом були фари снігомобіля, оскільки обидва кінці були засипані снігом. Враження було таке, наче тебе зачинили в темному холодильнику. Їхали до болю повільно, бо кожен вихід із тунелю ставав вправою в інженерних навичках, і Стю дуже боявся, що колись вони доїдуть до такого тунелю, з якого виїхати буде просто неможливо, хоч скільки крекчи, розгрібай і розсувай машини, що стоять усередині. Якби таке сталося, вони б мусили розвертатись і об’їжджати міжштатною трасою. На цьому вони втратять щонайменше тиждень. Покинути снігомобіль — то був узагалі не варіант: це означало б дуже болісне самогубство.

А Боулдер був так близько.

7 січня приблизно через дві години після того, як вони викопалися з чергового тунелю, Том підівся на задньому сидінні снігомобіля і показав.

— А що це, Стю?

Стю геть утомився й замахався. Сни в нього припинились, але, як не дивно, так чомусь йому було ще страшніше, ніж без снів.

— Не вставай, коли їдемо, Томе, ну скільки разів можна казати? Ти ж назад упадеш головою в сніг і…

— Так, але що це таке? На міст схоже. Чи ми до річки під’їхали, Стю?

Стю подивився, сповільнив хід, зупинив машину.

— Що це? — схвильовано спитав Том.

— Переїзд, — пробурмотів Стю. — Я… я просто повірити не можу…

— Переїзд? Переїзд?

Стю розвернувся і схопив Тома за плечі.

— Та це ж переїзд на Ґолден, Томе! Це там 119-та, траса 119! Дорога на Боулдер! Ми вже в двадцяти милях від міста! А то й менше!

І тут Том нарешті все зрозумів. Він роззявив рота — і в нього зробився такий кумедний вираз обличчя, що Стю розсміявся й поплескав його по спині. Тепер навіть невідчепний біль у нозі його не турбував.

— Ми що, правда майже вдома, Стю?

— Так, так, та-а-ак!

Тоді вони обнялись і незграбно затанцювали, падаючи, здіймаючи хмари снігу, обсипаючи ним одне одного. Коджак здивовано дивився на це… але за кілька секунд теж застрибав, загавкав, замахав хвостом.

——

Вони стали на ніч у Ґолдені і рано наступного дня рушили трасою 119 на Боулдер. Напередодні обидва майже не могли заснути. Стю ще ніколи не мав такого гострого передчуття… а ще до нього домішувалося невідчепне хвилювання за Френні й дитину.

Десь за годину після полудня снігомобіль почав сіпатися, рухатися ривками. Стю вимкнув двигун і взяв запасну каністру бензину, причеплену до кабінки Коджака.

— Ох ти ж Боже мій! — сказав він, відчувши, що вона жахливо легка.

— Що таке, Стю?

— Та я тут напартачив. І знав же, бляха, — порожня ця каністра клята, і забув набрати. Мабуть, на радощах. Ох же й дурень я!

— Бензин скінчився?

Стю пожбурив порожню каністру геть.

— Та скінчився, хай йому. Ну як я міг бути таким дурнем?!

— Мабуть, про Френні думав. А що зараз будемо робити, Стю?

— Підемо пішки, хоча б спробуємо. Тобі знадобиться спальний мішок. Поділимо харчі, в спальники їх покладемо. А намет лишимо. Вибач, будь ласка, Томе. Я кругом винен.

— Та нічого, Стю. А намети?

— Та краще, мабуть, їх лишимо, старенький!

Того дня вони до Боулдера ще не дійшли, натомість у сутінках зупинилися на нічліг, втомившись від походу грузьким снігом, який здавався таким легким, але уповільнював так, що вони буквально повзли. Тієї ночі багаття не розпалювали. Гілок під рукою не було, а всі троє занадто втомилися, щоб їх викопувати. Їх оточували високі, горбкуваті замети, схожі на бархани. Навіть у темряві на півночі нічого не світилося, хоча Стю схвильовано поглядав у той бік.

Вони повечеряли холодними харчами — і Том зарився в спальник і моментально заснув, не встиг навіть сказати «добраніч». Стю стомився, і нога в нього жахливо боліла. «Добре, якщо я її назовсім не роздовбав», — подумав він. Але завтра ввечері вони вже будуть у Боулдері, спатимуть у справжніх ліжках, а це вже була перспектива.

Коли він заліз у свій мішок, у нього виникла тривожна думка: а раптом вони прийдуть до Боулдера, а там нікого не буде — як у Ґранд-Джанкшені, Ейвоні, Кіттріджі? Порожні будинки, порожні крамниці, будівлі, у яких дах провалився під вагою снігу… Занесені вулиці… Жодного звуку, крім капотіння бурульок в одну з періодичних відлиг — він у бібліотеці читав, що в Боулдері посеред зими не рідкість, коли температура підскакує до сімдесяти градусів[220]. Не буде нікого — ніби вони всі тобі наснились, а ти зараз прокинувся. Бо на світі не лишилося нікого, крім Стю Редмана і Тома Каллена…

То була божевільна думка, але відмахнутися від неї не вдавалося. Він виповз зі спального мішка і знову подивився на північ, сподіваючись, що на обрії буде видно хоч малесеньке світло, як зазвичай буває там, де живуть люди. Ну, певно ж, він щось зможе помітити. Намагався згадати, скільки людей мало б, за прикидками Ґлена, опинитись у