Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

релігією в питаннях пропаганди атеїстичних поглядів. Школа відділена від церкви і вільна від її втручання. Свобода совісті включає дві сторони — свободу релігійної віри та свободу невіри і пропаганди атеїзму. В капіталістичних країнах (Франція, США та інші), в яких церква відділена від держави, проголошується рівноправність усіх церков, рівні права громадян, незалежно від їх віросповідання, світський характер освіти. Однак в більшості країн церква лише формально відділена від держави, а фактично перебуває з нею в тісному союзі, одержуючи від держави матеріальну і моральну підтримку. Церква обожнює буржуазну державу, а класи, що правлять, відкрито демонструють зв’язок з релігією. Вищою законодавчою установою США — Конгресом затверджений національний девіз: «В Бога ми віримо». На суді та в державних установах вимагається релігійна присяга. В 16 штатах США діють закони, караючі за богохульство, що забороняють атеїстам вести педагогічну діяльність. Багатотисячна армія священнослужителів на підприємствах, в навчальних закладах, у в’язницях і військових частинах, в лікарнях і будинках притулку ведуть релігійну та політичну пропаганду, щедро оплачувану за рахунок держави. Незважаючи на формальне відділення церкви від держави, в США існує релігійна присяга службових осіб на Біблії, включаючи і президента при вступі на посаду. Економічний зв’язок церкви з буржуазією забезпечується отриманням від неї величезних коштів на потреби церкви, на релігійну пропаганду, на утримання церковної ієрархії. Багато церков виступають не тільки як органи релігійного культу, а й як підприємці та землеволодарі, мають акції в американських трестах і беруть участь в експлуатації трудящих. «Ми, американці, — саркастично підмітив Марк Твен, — пишаємось трьома неоцінимими дарами — свободою друку, свободою совісті та свободою не користуватися ані тим, ані іншим». Такий висновок, зроблений багато десятиліть тому, залишається вірним і для сучасної американської держави.

Зрозуміло, існує в більшості країн світу нерозривний зв’язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має спільного з духовною сферою церкви. З початку 90-х років ХХ ст. православна і католицька церква забороняють священикам займатися політичною діяльністю, бути членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. I в ряді зарубіжних країн депутатами стають священики, як активні суспільні діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що «церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лівою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об’єднання в служінні добру людей». В 60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім Собором католицької церкви. Церква не зв’язана ані з якою формою людської культури, особливо політичною, економічною або соціальною системою. Папа Іоанн Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації на підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для

Ватикану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, займаючи немовби загальнолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Правлячі верхи держави прагнуть використати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко протилежної інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської Федерації та України, і не без успіху, зустрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної церкви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної боротьби двох гілок влади, що загострилася, Російська православна церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби вирішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну кров — буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розправи з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних людей. Майже всі органи масової інформації піддавали гострій критиці дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мовчання. I надто певно, що в таких подіях церква силою морального авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояччину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, церква бере курс на клерикалізацію політичного, суспільного та духовного життя на основі її визнання державною церквою. Митрополит Санкт-Петербурзький та Ладозький Іоанн намагається обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що «критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність, що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі — народно-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, російського християнсько-демократичного руху, Української християнсько-демократичної партії та інших об’єднань, що підтримують тісний зв’язок з церквою та її політичну доктрину.

Основна ідея священних книг

Тісний зв’язок політики та релігії, їх переплетіння — як історична традиція всіх великих конфесій — християнства, мусульманства, іудаїзму, буддизму простежується в змісті і концепціях священних книг — Біблії, Корану, Талмуду, де поряд з релігійно-обрядовими та побутовими, морально-етичними порадами і рекомендаціями даються широкі і прості політичні настанови, що обов’язкові для віруючих і відображають політичні події рабовласницького та ранньо-феодального суспільства. Священні книги — настільні путівники для віруючих в їх житті та діяльності. При певних специфічних відмінностях у змісті священних книг ясно простежується їх разюча схожість в головному і вирішальному — в політичних орієнтаціях, що відображають інтереси панівних класів — рабовласників або феодалів, в ставленні до нижчих класів і станів, з наполегливістю, уперто наголошується на непохитності існуючого обожнюваного експлуататорського ладу. Священні книги визнають непорушним і природним поділ суспільства на багатих і бідних і засуджують прагнення бідних змінити своє тяжке становище, немовби уготоване їм не властями, а самим Господом Богом. Обожнення державної влади найрельєфніше висловлене в Біблії, де апостолу Павлу приписуються погляди, що стали політичною програмою для всіх християн світу: «Всяка душа та буде покірною вищим