Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Це все була свята правда, і Швейк, як людина чесна, не міг цього заперечувати. Під час складання протоколу він намагався доповнити його своїми зауваженнями, які б, можливо, прояснили ситуацію, але щоразу лунав наказ пана майора: «Мовчіть! Я вас про це не питаю. Справа цілком ясна».

У відповідь на це Швейк неодмінно козиряв і казав: «Голошу слухняно, я мовчу, справа цілком ясна».

Згодом у гарнізонній комендатурі Швейка посадовили в якусь діру, де раніше знаходився склад рису і водночас пансіон для мишей. Скрізь на підлозі був розсипаний рис, і миші, зовсім не боячись Швейка, весело бігали навколо і підбирали зернятка. Швейкові довелося сходити по сінник, а коли очі звикли до темряви, він побачив, що в його сінник уже переселяється ціла мишача родина. Вони хотіли — і в цьому не було жодного сумніву — зробити собі гніздо на руїнах слави спорохнявілого австрійського сінника. Швейк почав тарабанити у замкнені двері. Підійшов якийсь капрал-поляк, і Швейк попросив, щоб його перевели в інше приміщення, бо він на своєму сіннику може подушити мишей і цим зробити шкоду військовій скарбниці, бо, мовляв, усе, що зберігається на військових складах, є державним майном. Поляк частково зрозумів, перед замкненими дверима погрозив Швейкові кулаком, згадавши про «засрану дупу», і відійшов, сердито мимрячи щось про холеру, мовби Швейк бозна-як його образив.

Швейк перебув ніч спокійно, бо миші не мали до нього великих претензій. У них, мабуть, була своя нічна програма, яку вони виконували в сусідньому складі військових шинелей і кашкетів. Миші гризли їх самовпевнено і в цілковитій безпеці, оскільки інтендантство схаменулося лише через рік і завело у військових складах казенних котів без права на пенсію. Їх занесли до інтендантських книжок під рубрикою: «К. u. К. Militärmagazinkatze»[545].

Цей котячий чин був, власне, тільки поновленням старого інституту, скасованого після війни шістдесят шостого року.

Колись давно, ще за часів Марії Терезії, на військових складах теж тримали котів, щоб панове з інтендантства не мали змоги складати свою вину за шахрайства з обмундируванням на нещасних мишей.

Проте цісарсько-королівські кицьки в багатьох випадках не виконували своїх обов’язків, і з цієї причини за цісаря Леопольда[546] трапилася навіть така історія: у військовому складі на Погоржельці за вироком військового суду було повішено шістьох кицьок, прикріплених до військового складу. Уявляю, як лукаво посміювалися тоді у вус усі ті, хто ловив рибку у тому військовому складі.

***

Разом з ранішньою кавою до Швейкової діри увіпхнули якусь людину в російському кашкеті і в російській військовій шинелі. Цей чоловік говорив по-чеськи з польським акцентом. То був один з тих негідників, що служили у контррозвідці армійського корпусу, штаб якого стояв у Перемишлі. Агент таємної військової поліції не завдавав собі зайвого клопоту, щоб якось делікатно витягати із Швейка правду. Він просто почав:

— Ох, до гарного ж сьвіньства[547] я скочив через оту свою необережність. Я служив у Двадцять восьмому полку і відразу перейшов до росіян на службу, а потім так по-дурному піймався. Напросився в росіян піти у фронтову розвідку... Служив я в шостій Київській дивізії. А ти, колего, в котрому російському полку служив? Здається, ми вже десь у Росії зустрічалися. Я в Києві знав багато чехів, які пішли з нами на фронт, а потім втекли до російської армії. Але тепер я ніяк не можу пригадати їхні прізвища, хто вони і звідки. Може, ти пригадаєш, з ким ти там зустрічався. Я, брате, хотів би знати, хто з нашого Двадцять восьмого полку залишився.

Замість відповіді Швейк турботливо поклав свою руку йому на чоло, потім перевірив пульс і, нарешті, підвівши його до невеличкого віконця, попросив показати язика. Той негідник зовсім не протестував проти цієї процедури, думаючи, що тут очевидно йдеться про якісь змовницькі знаки.

Потім Швейк почав стукати в двері, і коли вартовий прийшов запитати, чого він здіймає такий гармидер, Швейк по-чеськи і по-німецьки попросив негайно викликати лікаря, бо цей чоловік, якого сюди помістили, марить.

Але це не допомогло, за хворим чоловіком ніхто не прийшов, і він спокійнісінько залишився сидіти в камері, і далі базікаючи про Київ і про те, що на власні очі бачив, як Швейк марширував між російськими солдатами.

— Ви, напевно, напилися болотяної води, — сказав Швейк, — як наш молодий Тинецький, загалом людина досить розумна. Одного разу він, знаєте, пустився в мандри й попав аж до Італії. Він теж ні про що інше не говорив, як про цю саму Італію. Там, мовляв, самі лише болотяні води, і більше нічого вартого уваги. Аж нарешті з тієї болотяної води він захворів на пропасницю, що хапала його чотири рази на рік: на Всіх Святих, на святого Йосифа, на Петра й Павла і на свято Пречистої Богородиці Діви Марії. Коли це на нього находило, він точнісінько так, як ото ви, починав впізнавати зовсім чужих, незнайомих йому людей. Наприклад, у трамваї звертався до когось і запевняв, що він його знає, буцімто вони бачились на вокзалі у Відні. Всіх, кого б не зустрів на вулиці, він бачив або в Мілані на вокзалі, або сидів з ними у винарні при ратуші у Штирському Градці. Якщо ця болотяна гарячка нападала на нього, коли він сидів у шинку, то він заявляв, що знає всіх відвідувачів, всіх їх бачив, бо разом з ними подорожував до Венеції. І проти цього не було інших ліків, крім одного, яке вигадав новий санітар в Катержинках. Він доглядав одного хворого на голову. Той цілий Божий день нічого не робив, тільки сидів у кутку і рахував: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість» і знову починав спочатку: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Це був якийсь професор. Санітар мало зі шкури не вискочив від злості, що той божевільний не може перескочити через ту шістку. Спершу по-доброму просив полічити: «Сім, вісім, дев’ять, десять». Але де там! Той професорюга і вухом не веде, тільки сидить собі в куточку і рахує: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість» і знову: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Тоді санітар оскаженів до краю, підскочив до свого підопічного і, коли той сказав «шість», тріснув його по голові. «Ось вам сім, — каже, — а ось вісім, дев’ять, десять». Що не число, то лящик. Хворий схопився за голову і запитав,