Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Разом із документами і лікарською довідкою Янчук незграбно зашив гроші у ворочок, лишивши собі на дорогу і перший тиждень лише п’ять карбованців, завісив той ворочок тасьмою на шиї і опустив аж під пояс штанів на череві. Дорогу до Бужина долав ще прохолодою, а на причалі і на палубі уже смажило його сонце. Пасажирами виявилися, в основному, абітурієнти-десятигрупники, які, тільки-но пароплав із криком рушив від берега, підобідавши хто-чим, втупилися у конспекти та книжки або, згуртувавшись у групки, завели голосні читання. Петро мовчки став пообіч, прислухаючись до незнайомого матеріалу. Знайшов він на палубі і кількох ровесників, але й від них тримався осторонь, бо дуже соромився своїх підштаників-штанів і латаних-перелатаних черевиків…    

Отак їхав Янчук у прийдні – підготовленим і на перший час забезпеченим, і туга за рідним містом і Марією не полишала його. Кухоньку в читальні він згадував, як тиху гавань, а пароплав, що натужно гріб під себе воду і викрикував на пристанях, нагадував йому ковчег Ноя із Біблії. Не на одному з причалів пароплав ненадовго спинявся, відпускав і приймав пасажирів, запрошував купити качани вареної кукурудзи, картоплю в “мундирах”, груші, яблука, сливи, кавуни й дині… Петро на них не дивився, бо мав свої груші, він чарувався, ковзаючи очима по морю бурштинно-росяних трав під снопами проміння, по гладеньких, мов плис, перших отавах, заставлених стрипихатими копицями і стіжками сіна, прислухаючись до розливно-дзвінких співів мантачок по лезах кіс, що грали, як смички на струнах, і до пташиних стоголось, вдихаючи разом із вологістю від води духмянці зел, їхню соковиту кров, їх дух і єство… Пароплав знову рушав у дорогу, лопатячи тугі Дніпрові води і творячи із їх пороху-пилу веселку під сонцем… Попереду Янчука чекали Черкаси і – прийдні…

Пароплав, що нарешті переніс Петра Янчука до Черкас, з прощальним криком гудка із покритої сажею закіпченої димарної труби, чалапаючи, відійшов від берега. Був приємний прохолодний літній вечір, у темних дніпрових водах відбивалися двійники вогнів із непоодиноких плавзасобів і споруд, як абітурієнти з торбами, валізами, рюкзаками-заплічниками, кошиками й мішками, зійшовши на причал, майже заповнили собою залу чекання. Лише мала частка щасливців, що мали родичів чи знайомих у місті, побрела напівтемними вулицями до бажаних притулків, а переважна більшість збиралася ночувати тут, розміщуючись на лавах зі спинками.

Янчук одразу ж влаштувався осторонь від решти в куточку зали, і у вартуванні, що його визначили старші чергові “чатарі”, участі не брав. Сподіваючись, що оті охоронці крадіжок у залі не допустять, він з’їв шматок хліба з грушами, бо й інші вечеряли, поставив у куток між стіною і спинкою лави свого чемодана, підпер його заплічником-рюкзаком, і, привалившись до них тілом, ногою на нозі й рукою, так, напівсидячи, невбарі й заснув. Снилася йому Марія в танці із якимись парубчаками в хаті-читальні, а потім - власний політ, ніби птаха, швидкий і легкий, аж в Одесу - із млінням кохання до дівчини та зі стогоном болю, колись завданого йому Голиком…

Проснулися всі у залі разом із сонцем, але в місто йти не поспішали, тож неспіхом снідали хто-чим, бігали вмиватися до Дніпра і засідали за підручники й конспекти. У Петра ще з пароплава склалося враження про окремих супутників: і добре обізнаних з навчальною програмою, і посередніх. Ще з дороги до нього самого приклеїлось прізвисько “Піфагор” - через його розкльошені фарбовані бузиною штани. Ті штани з підштаників та ще піджачок, хай і на машині полатаний, підкреслювали його найубогіший серед присутніх вигляд, тож Янчук мимоволі нітився.

Яскраве сонце магічно-заворожливим літеплом пестило Петра, ніби омиваючи від образів і обрисів Чигирина, в якому усвідомив себе та пізнав добро і зло, ніби звільняючи від мук, пов’язаних із коханням до Марії. Злі передчуття щодо неї не полишали хлопця, але здоровий оптимізм брав гору: “Якось воно буде!”

Окрилений майбутнім, Янчук у безладній юрбі абітурієнтів вирушив від пристані через Митницю на гору до інституту. Храм науки називався вже не “інститутом народної освіти”, а “педагогічним інститутом”, про що свідчила вивіска при вході. У скверику перед ним на клумбах мальовничо горіли вогнями криваві канни і чарували погляд яскраво-строкаті айстри, пообік світили багряними гронами кущі калини, а з високих старезних яворів лебедили горлиці.

Абітурієнти одразу ж щільно обступили дощатий стенд із безліччю об’яв. Янчуковим радощам не було меж, коли він вичитав із оголошення, що всі, хто має у посвідченнях самі “дуже добре”, зачисляються на робітничий факультет без іспитів. Але, на превеликий його жаль, дізнався, що в гуртожиток, у зв’язку із незакінченим ремонтом, будуть поселяти тільки через декаду, і що за цей час треба влаштуватися на роботу, бо на робфаці мають право вчитися лише працюючі.

Там же на стенді Петро звернув увагу на об’яву, написану учнівським почерком на листку із зошита в косу лінійку, у якій пропонувалась “кімнатка розміром три аршини на два зі столиком, стільцем, ліжком і вішалом для одягу по вул. Розкопній, 36. Записавши адресу, хлопець близько години витратив на оформлення документів на робфак, встигнувши ще й завірити в нотаріуса копії довідки, виданої йому Хорунжою. Спробував було упроситися поселити таки його в гуртожиток, хай і при ремонті, та марно, тож подався з речами на пошуки Розкопної вулиці.

Ішов у бік Дніпра хвилин десять. Хата була під бляхою, але дуже давня, бо аж вросла в землю, вона дивилася на вулицю трьома вікнами, під якими росли троянди й жасмин. Біля ветхої хвіртки під отаким же парканом була лавочка, з якої Янчук роздивився малий дворик, посеред якого стояв столик, накритий густою сіткою винограду. Хвіртка виявилася незащепленою, як і хатні двері.

- Кімнату? Чого ж? Найму, - міряла очима хлопця стара, як її хата, і геть висохла бабуся. - Двадцять карбованців на місяць за меншу, і тридцять - за більшу, з оплатою наперед, зі світлом від шостої ранку до одинадцятої вечора, без постільної білизни, прання і харчу, з миттям підлог у два тижні раз у всіх кімнатах і у мене в поварні.