Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Щоб вóрони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.
— Це ж казка!
— Все одно — не вірю.
— «А можна й одсліпити засліплених», — промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» — і розповів, щó там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»
— Таких царів на світі не буває, — мовив руський цар затято. — Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти — потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?
— Не вмію такого. Але… слухайте! — і щось веселеньке повів цареві про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.
— Нараз він бачить, — оповідав Омелько, — в золотих клітках сім тисяч солов’їв. Та як знайти кохану?.. Як?
— Не знаю, — мовив цар.
— Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…
— Миттю? Вірю…
— Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…
— Миттю? Вірю…
— Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…
— Миттю? Вірю…
— А дівиць — на жінок…
— Миттю? Сім тисяч?! Не вірю! — І цар зареготав, як не реготав, либонь, з дитячих літ.
— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов’язку…
Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж нарешті можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.
Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:
— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!
— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»
36
Цар сміявся.
Аж раптом замкнув уста.
Він уздрів, що Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.
У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром.
Аж борода наїжилась, шовкова та русява.
Аж виткі вуса стали сторч.
— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?
— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — І він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамаєві про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і сáме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а й книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть!
Цар поспитав:
— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?
— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.
— Хто ж він, той козак?
Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від’їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці Омеляна ще того дня, ще звідти, з Мирослава.
— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали!
Помовчавши трохи, спитав:
— Твій козак із чортом накладає? — І государ перехрестився.
— З Богом, ваша величність.
— З Богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!
— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь.
— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…
— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.
— Кого ж це? А?
— Недавнього латинського каноніка, котрий…
— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика.
— Я знаю: за це — смерть. Але мушу! — І Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватикану супроти слов’янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…
— Ну що ж… приводь, — пересмикнув плечима государ. — Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.
— Вернусь. На один рік, — і Омелян поліз за пазуху.
Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломієм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.
— Аж ось, тримай! — зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. — Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка — чарівна… Калинова!
Государ хотів був притулити уламок сопілки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.
