Читати книгу - "Будденброки"

— Дайте журнал, — глухо звелів він.

Адольф Тотенгаупт послужливо приніс класний журнал, і Петерсен дістав зауваження за спробу обдурити класного керівника, що на довгий час накладало на нього тавро і позбавляло надії перейти навесні до наступного класу.

— Ви — ганьба класу, — сказав доктор Мантельзак і повернувся на кафедру.

Петерсен сів, як засуджений на смерть. Сусід відразу ж трохи відсунувся від нього. Весь клас поглядав на хлопця із змішаним почуттям відрази, жалю і страху. Він був пропащий, самітний, відштовхнутий, бо його спіймано на злочині. Про нього тепер існувала тільки одна думка: що він справді ганьба класу. Його падіння прийнято і визнано так само беззастережно, як Тімове та Будденбронове щастя і лихо сердешного Мумме… Сам Петерсен дивився на себе тими ж очима, що й усі.

Ті з двадцяти п’яти підлітків, хто мав дуже тіло, досить міцні м’язи і нерви, щоб сприймати життя таким, як воно є, ті й у цьому випадку не побачили нічого особливого — не відчули себе ображеними, а навпаки, вважали, що так і має бути. Але були серед них і такі, що сиділи в понурій задумі… Малий Йоганн дивився на широку спину Ганса-Германа Кіліана, і в його золотаво-карих очах, підведених синюватими тінями, світилася відраза, протест і страх…

А доктор Мантельзак вів далі урок. Він викликав іншого учня, а саме Адольфа Тотенгаупта — сьогодні йому вже перехотілося питати ненадійних. Потім надійшла черга ще одного, не дуже добре підготовленого, що навіть не знав, як перекласти «patula Jovis arbore, glandes», і за нього довелось перекладати Будденброкові… Ганно відповів тихо, не підводячи очей на вчителя, коли той спитав його, і доктор Мантельзак схвально кивнув головою.

Коли скінчився опит, усі перестали цікавитись уроком. Доктор Мантельзак звелів одному пильному учневі перекладати далі без підготовки і слухав його так само неуважно, як і решта двадцять чотири учні, що почали вже готуватися до наступного уроку. До перекладу всім було байдуже: за нього вже не можна було поставити оцінки, так само як і не можна на ньому показати свою «службову» пильність… Та й урок швидко скінчиться. Ось уже й скінчився; пролунав дзвінок. Отак усе обернулось для Ганно. Вчитель йому навіть схвально кивнув головою.

— Ну-ну! — мовив Кай, коли вони всі йшли готичним коридором до хімічного кабінету. — Що ти тепер скажеш, Ганно? «Та, Цезареві глянувши в чоло…» Тобі нечувано пощастило!

— Мене верне, Каю, — відповів Йоганн. — Я не хочу такого щастя, мене верне від нього…

І Кай знав, що на його місці почував би те саме.

У хімічному кабінеті, високому, склепистому приміщенні, парти були розташовані амфітеатром; перед ними стояв довгий стіл, на якому робили досліди, і дві шафи з пробірками. У класі на кінець уроку повітря знов стало важке й задушливе, але тут воно було ще гірше, насичено сірководнем, з яким щойно робили досліди. Кай відчинив вікна, поцупив зошита в Адольфа Тотенгаупта і похапцем почав списувати сьогоднішнє завдання. Ганно і багато інших учнів робили те саме. На це пішла ціла перерва, аж до тієї хвилини, коли пролунав дзвінок і з’явився доктор Мароцке.

Це його Кай і Ганно прозвали Глибокодумом. То був середнього зросту брюнет з незвичайно жовтим обличчям, двома жировиками на лобі, цупкою масною бородою і таким самим чубом. Він завжди справляв враження невиспаного і невмиваного, хоч, мабуть, це тільки так здавалося. Мароцке викладав природничі науки, але головною його спеціальністю була математика, і його вважали за видатного теоретика в цій царині. Любив він також побалакати про філософські місця в біблії і часом, коли був у доброму, мрійливому настрої, ощасливлював учнів старших класів тлумаченням темних місць святого письма… Крім того, він був офіцер запасу і палкий аматор військової служби. Директор Вуліке дуже цінував його за те, що він був одночасно і педагогом, і військовим. Він найдужче за всіх учителів дбав про дисципліну, окидав критичним оком вишикуваних в одну лінію учнів і вимагав від них коротких, чітких відповідей. В цій мішанині містицизму і військової виправки було щось відразливе…

Учні подіставали начисто переписані завдання, і доктор Мароцке почав ходити поміж партами, тикаючи пальцем у кожен зошит. Декотрі хлопці, що нічого не написали, показували старі завдання, але він того не помічав.

Потім почався урок; двадцятьом п’ятьом хлопцям треба було довести свій «службовий» запал на борі, хлорі чи стронції, як перед цим на Овідії. Ганс-Герман Кіліан удостоївся похвали, бо знав, що ВаSO4, або важкий шпат, — найпоширеніший замінник білила. І взагалі він був улюбленцем учителя, оскільки хотів стати офіцером, Ганно і Кай нічогісінько не знали і дістали відповідну позначку в записнику доктора Мароцке.

Коли вчитель перестав питати учнів, вислухувати їх і ставити оцінки, цікавість до хімії згасла. Доктор Мароцке почав ставити досліди: чимось тріщав у пробірці, пускав барвисту пару, але теж з єдиною метою — щоб якось згаяти час. Нарешті він продиктував домашнє завдання, пролунав дзвоник, і третій урок скінчився.

Усі були задоволені, крім Петерсена, якого сьогодні спіткала біда. Далі йшов веселий урок, якого не боялася жодна душа. То була англійська мова, і викладав її молодий філолог, асистент Модерзон, що вже кілька тижнів мав у школі практику або, як казав граф Кай Мельн, гастролював з надією підписати ангажемент. Але на ангажемент йому сподіватись не доводилося: надто весело проходили його уроки…

Декотрі учні ще лишилися в хімічному кабінеті, інші піднялись до класу: на подвір’ї тепер нікому не треба було мерзнути, бо нагорі під час цієї перерви чергував пан Модерзон, а він не зважувався виганяти школярів надвір. Крім того, треба було приготуватися до його появи…

Коли пролунав дзвоник на четвертий урок, у класі нітрохи не стало тихіше. Всі розмовляли й сміялися, радіючи з тієї комедії, що зараз мала початися. Граф Мельн, підперши руками голову, читав далі свого Родеріка Ешера, з Ганно тихо сидів і спостерігав те, що відбувалося. Дехто з хлопців наслідував тварин. Котрийсь закукурікав, Вассерфогель на задній парті хрюкав, мов порося, і ніхто б не здогадався, що то він. На дошці красувалася велика скривлена пика, — її намалював крейдою «рапсод» Тім. А коли зайшов пан Модерзон, то, хоч як натужувався, не міг зачинити за собою дверей, бо в щілині стирчала велика шишка, яку довелося витягати Адольфові Тотенгаупту…

Асистент Модерзон був маленький непоказний чоловік з кислим обличчям