Читати книгу - "Джерело"

чверть дискутує про тебе, тому відчувають, що твоє ім'я слід вимовляти шанобливо. Із цієї войовничої чверті чотири десятих ненавидять тебе, три десятих вважають, що повинні висловити свою позицію в будь-якій суперечці, дві десятих діють обачно і вітають будь-яке «відкриття», і лише одна десята розуміє. Але всі вони раптом виявили, що існує Говард Рорк і що він — архітектор. Бюлетень Гільдії американських архітекторів називає тебе великим, але некерованим талантом, а в Музеї майбутнього повісили розкішно обрамлені фотографії долини Монаднок, будинку Енрайта, хмарочоса Корда й «Аквітанії» — поруч зі світлинами творінь Ґордона Прескотта. Але я все одно щасливий.

Одного вечора Кент Лансінґ сказав:

— Геллер зробив велику справу. Ти пам'ятаєш, Говарде, що я розповідав тобі про психологію кренделя? Не нехтуй посередностями. Вони необхідні. Хтось повинен розплющувати їм очі. Для будь-якої великої кар'єри потрібні два компоненти: велика людина і людина, радше рідкісна, здатна розгледіти цю велич і розповісти про неї.

Еллсворт Тухі писав: «Парадокс усього цього безглуздого галасу полягає в тому, що містер Калеб Бредлі став жертвою несправедливості.

Його моральність можна осуджувати, але його естетичне відчуття було бездоганне. Він виявив більше здорового глузду, оцінюючи архітектурні достоїнства курорту, ніж містер Остін Геллер, цей старомодний реакціонер, який зненацька став арт-критиком. Містер Калеб Бредлі — жертва поганого смаку своїх орендарів. На думку автора цієї колонки, вирок повинні послабити на знак визнання мистецької проникливості містера Бредлі. Долина Монаднок — це шахрайство, і не лише фінансове».

Представники вищого світу, які були найнадійнішим джерелом архітектурних замовлень, слабо реагувало на славу Рорка. Люди, які раніше дивувалися: «Рорк? Ніколи не чули про нього», зараз казали: «Рорк? Він занадто скандальний».

Але багатьох вразив той простий факт, що Рорк збудував те, що збагатило власників місця, які хотіли прогоріти; це переконувало краще за абстрактні мистецькі суперечки. І була одна десята людей, які все розуміли. Протягом року після завершення курорту в долині Монаднок Рорк збудував два приватних будинки в штаті Коннектикут, кінотеатр у Чикаґо і готель у Філадельфії.

Восени 1936 року в одному західному місті запланували провести наступного року Міжнародну виставку з назвою «Марш століть». Комітет, до якого увійшли визнані лідери суспільства, обрав раду найкращих архітекторів країни для будівництва. Чиновники хотіли видаватися прогресивними і до числа восьми обраних архітекторів запросили Говарда Рорка.

Отримавши запрошення, Рорк виступив перед комітетом і пояснив, що був би щасливим спроектувати приміщення для виставки, але сам.

— Це не серйозно, містере Рорк, — сказав голова комітету. — Урешті-решт, враховуючи величезну важливість проекту, ми хочемо отримати все найкраще. Я про те, що дві голови краще, ніж одна, а вісім голів… Ви ж самі розумієте — найкращі таланти країни, найвідоміші прізвища, дружні консультації, співпраця і взаємодія — ви ж розумієте, як постає видатне творіння…

— Розумію.

— Тоді ви розумієте…

— Якщо я вам потрібен, ви повинні дозволити мені зробити все самому. Я не беру участі в комітетах.

— Ви хочете відмовитися від такої можливості, не хочете потрапити в історію, волієте позбутися шансу на світову славу і, майже, на безсмертя?

— Я не працюю в команді. Я не консультую, не співпрацюю і не взаємодію.

В архітектурних колах залунали сердиті коментарі про його відмову. Люди казали: «Пихатий негідник!». Обурення було занадто різке і грубе як на звичайну фахову заздрість; усі архітектори сприйняли Роркову поведінку за особисту образу; кожен вважав, що має право змінювати, радити і поліпшувати творіння будь-кого з живих колег.

«Цей випадок чудово ілюструє, — писав Еллсворт Тухі, — антисоціальний характер містера Говарда Рорка, зарозумілість нестримного індивідуалізму, яку він завжди уособлював».

Серед вісімки обраних для роботи над проектом «Марш століть» були Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт і Ролстон Голкомб.

— Я не працюватиму з Говардом Рорком, — сказав Пітер Кітінґ, побачивши перелік членів Ради. — Вам доведеться вирішувати. Він або я.

Йому сказали, що містер Рорк відхилив свою кандидатуру. Кітінґ перебрав на себе керівництво Радою. У статтях, присвячених будівництву конструкцій для ярмарку, писали про «Пітера Кітінґа та його соратників».

Протягом кількох останніх років Кітінґ засвоїв різку, владну манеру спілкування. Він різко наказував і зривався, стикаючись із щонайменшими ускладненнями; а втрачаючи терпець, кричав на працівників: його словник образ містив уїдливі, підступні вислови, що більше пасували б істеричній жінці; його обличчя завжди було похмуре.

Восени 1936 року Рорк переніс своє бюро на верхній поверх хмарочоса Корда. Проектуючи цю будівлю, він думав, що колись тут буде і його офіс. Побачивши на дверях табличку «Говард Рорк, архітектор», перш ніж увійти, він зупинився на мить. Його власний кабінет, розташований в кінці довгої анфілади приміщень, мав три скляних стіни, з яких відкривалася панорама міста. Рорк зупинився посеред кабінету. Крізь широкі скляні панелі він міг бачити магазин Фарґо, будинок Енрайта, готель «Аквітанію». Він підійшов до вікон, що виходили на південь, і довго там стояв. Він бачив у далечині, над Мангеттеном, хмарочос Дейна, збудований Генрі Камероном.

Одного листопадового пообіддя, повернувшись до бюро з будівельного майданчика на Лонґ-Айленді, Рорк увійшов до приймальні, обтрусив мокрий плащ і побачив насилу стримуване хвилювання на обличчі секретарки; вона нетерпляче на нього чекала.

— Містере Рорк, мабуть, це щось дуже важливе, — сказала вона. — Я призначила вам зустріч на третю годину завтра. У його кабінеті.

— У чиєму кабінеті?

— Він телефонував півгодини тому. Містер Ґейл Вайненд.

2

Табличка над вхідними дверми копіювала шрифт назви газети:

ЗНАМЕНО: НЬЮ-ЙОРК

Вивіска була маленькою, вона демонструвала славу і владу, що на ній немає потреби наголошувати; такий собі тонкий кпин, що виправдовував голу потворність редакційної будівлі; ця споруда була фабрикою, що зневажила всі оздоби, щоб увиразнити важливість вивіски.

Фойє нагадувало пащу печі; ліфти доставляли невпинним потоком людське паливо і випльовували його назад. Люди не квапилися, вони швидко прямували до мети; ніхто не затримувався у фойє. Двері ліфтів клацали наче клапани, у ритмі пульсації. Червоні та зелені лампочки на стіні спалахували, показуючи, як високо над землею перебуває кабінка ліфта.

Створювалося враження, що все в цій будівлі під контролем, у руках упливової сили, що знає про всі пересування; будинком наче струменіли керовані потоки енергії, забезпечуючи функціонування слухняної, беззвучної і дивовижної машини, що їй ніщо не може завадити. Ніхто не зауважив рудоволосого чоловіка, який на мить затримався у фойє.

Говард Рорк поглянув на викладену кахлями стелю. Він ніколи нікого не ненавидів. Але в цієї будівлі був власник, людина, яка змусила його відчути щось дуже схоже на ненависть.

Ґейл Вайненд поглянув на невеликий годинник на робочому столі. За кілька хвилин