Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Хай час спливає тихо і невпинно:

Дано лежати біля витоків його рубіну!..

Із таємних записів графа Сен-Жермена

Ні. Це не могла бути я.

Я ще жодного разу не цілувалася.

Ну гаразд, практично жодного разу. Принаймні не цілувалася так. Був, щоправда, Мортімер зі старшого класу, з яким я зустрічалася минулого літа цілих — абсолютно точно — два тижні та ще півдня. Не те щоб я була в нього закохана, а просто він був кращим другом Макса, тодішнього приятеля Леслі, і ми пасували одне до одного. А от щодо поцілунків Мортімер був не дуже, йому більше подобалося залишати засоси в мене на шиї, а щоб відвернути мою увагу, встромляв мені руки під майку. Тому в тридцять градусів у тіні мені доводилося носити шарфик і знай відпихати від себе Мортімерові руки (надто в темних кінозалах, де в нього виростало щонайменше ще три руки). За два тижні ми розірвали «стосунки» за взаємною згодою. Я була для Мортімера «занадто незрілою», а він для мене… гм… дуже причіпливим.

Крім нього, я цілувалася ще з Ґордоном, коли ми класом їздили на острів Байт. Але це не враховується, бо: а) це було під час гри «Правда чи поцілунок» (я сказала правду, але Ґордон наполіг, що це була брехня) і б) це був не справжній поцілунок, Ґордон навіть не дістав з рота жуйку.

Тобто, не рахуючи «афери з засосом» (як називала це Леслі) та Ґордонового м'ятного поцілунку, я була геть нецілована.

Можливо, що й «незріла», як стверджував Мортімер. У мої шістнадцять з половиною я, так би мовити, затримувалася в розвитку, проте Леслі, яка, врешті-решт, зустрічалася з Максом аж рік, вважала, що поцілунки загалом переоцінюють. Вона сказала, що їй, можливо, весь час не щастило, але хлопчаки, які її цілували, безумовно, не надто в цьому тямили. Необхідно, сказала Леслі, ввести шкільний предмет «Поцілунки», найкраще замість релігієзнавства, бо те потрібне, як собаці другий хвіст.

Ми досить часто обговорювали, яким має бути ідеальний поцілунок, у нас було кілька фільмів, які ми знову і знову переглядали, бо там були прекрасні сцени з поцілунками.

— Ах, міс Ґвендолін. Ви зволите сьогодні поговорити зі мною чи знову збираєтеся проігнорувати мене? — Джеймс побачив, як я виходжу з кабінету шостого класу, і підійшов до мене.

— Котра година? — озиралась я у пошуках Леслі.

— Хіба я годинникова шафа? — Джеймс обурено подивився на мене. — Ви ж, по-моєму, добре знаєте, що час для мене нічого не важить.

— Це точно.

Я повернула за ріг, щоб поглянути на великий годинник у кінці коридору. Джеймс пішов слідом за мною.

— Я була там тільки двадцять хвилин.

— Де це?

— Ох, Джиммі! Я думаю, що я була у тебе вдома! Справді, там все дуже красиво! Повно золота. Ще й свічки палахкотять — так затишно!

— Так. Не така сірість і несмак, як тут, — Джеймс обвів рукою коридор, витриманий переважно в сірих тонах.

Мені раптом стало страшенно його шкода. Він був не набагато старший за мене — і вже мертвий.

— Джеймсе, а ти коли-небудь цілувався з дівчиною?

— Перепрошую?

— Ти коли-небудь цілувався?

— Про це непристойно говорити, міс Ґвендолін.

— То що, ти жодного разу не цілувався?

— Я чоловік, — зауважив Джеймс.

— Хіба це відповідь? — Я мимоволі розсміялася: так обурення спотворило Джеймсові риси. — Ти знаєш, коли ти народився?

— Ти хочеш образити мене? Звісно, я пам'ятаю дату свого народження! Це 31 березня.

— Якого року?

— 1762. — Джеймс зухвало задер підборіддя. — Три тижні тому мені виповнився двадцять один рік. Я бучно відсвяткував цю подію зі своїми друзяками у Вайт-клубі, батько на честь дня народження сплатив усі мої карткові борги і подарував мені чудову руду кобилу. А потім у мене почалася ця безглузда гарячка, і мені довелося злягти. А коли я прокинувся, то виявив, що все змінилося, а одне зухвале дівчисько сказало мені, що я привид.

— Вибач, — сказала я. — Напевно, ти помер від цієї гарячки.

— Дурня! Це було легке нездужання, — сказав Джеймс, але в його погляді спалахнула невпевненість. — На думку доктора Берроу, малоймовірно, що я підхопив віспу від лорда Стейн-гоупа.

— Гм-м, — пробурмотіла я. Віспу треба буде поґуґлити.

— Гм-м. Що це означає — гм-м? — Джеймс глянув на мене бісом.

— Ох, це ти! — Леслі вискочила з туалету для дівчаток і кинулася мені на шию. — Ти налякала мене на смерть!

— Зі мною нічого не сталося. Перескочивши назад У часі, я опинилась у кабінеті місіс Каунтер, але там нікого не було.

— Шостий клас сьогодні на екскурсії в обсерваторії Грінвіча, — сказала Леслі. — О Боже, як я рада тебе бачити! Я сказала містеру Вітмену, що ти в дівчачому туалеті і що тебе буквально вивертає. Він відправив мене до тебе, щоб я забирала тобі волосся з обличчя.

— Огидно, — висловився Джеймс, затуляючи носа хустинкою. — Скажи оцій веснянкуватій, що дамі не годиться говорити про такі речі.

Я не звернула на нього уваги.

— Леслі, сталося щось дивне… Те, чого я не можу пояснити.

— Тут я тобі вірю, — Леслі тицьнула мені в руки мобільник. — Ось. Узяла його з твоєї шафки. Ти, не сходячи з місця, подзвониш матері.

— Леслі, вона на роботі. Я не можу…

— Зателефонуй їй! Ти вже тричі перестрибувала в часі, востаннє просто на моїх очах! Раптом узяла й зникла! Це було просто фа-дієз! Тобі треба негайно розповісти про це матері, щоб з тобою нічого не сталося! Будь ласка… — Що це, у Леслі на очах сльози?

— У веснянкуватої сьогодні, мабуть, драматичний день, — мовив Джеймс.

Я взяла мобільник і глибоко вдихнула.

— Будь ласка, — повторила Леслі.

Моя мама працювала в адміністрації госпіталю Барто-лом'ю[15]. Я набрала її номер і подивилася на Леслі.

Вона кивнула і спробувала посміхнутися.

— Ґвендолін? — мама, вочевидь, упізнала мій номер на своєму дисплеї. Її голос звучав стурбовано. Ще не було випадку, щоб я дзвонила їй зі школи. — Щось трапилося?

— Мамо… мені щось недобре.

— Ти захворіла?

— Не знаю.

— Ти, певно, підхопила грип, який зараз ходить. Знаєш що, йди-но додому і лягай у ліжко, а я спробую прийти сьогодні раніше. А потім я зроблю тобі свіжий апельсиновий сік і накладу компрес на горло.

— Мамо, це не грип, це гірше. Я…

— Мабуть, це віспа, — припустив Джеймс.

Леслі підбадьорливо дивилася на мене.

— Давай! — прошепотіла вона. — Скажи їй!

— Що там, люба?

Я вдихнула глибше.

— Мамо, я думаю, що я як Шарлотта. Я щойно була… Хтозна