Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

До командирів взводів підійшли ще двоє, ті, які вночі підняли командира роти. Вони взагалі не спали цієї ночі, бо їхали до Кулинців із самого Тернополя. Коваль ще деякий час давав завдання командирам взводів, кидаючи погляди на прибулих офіцерів, ніби перевіряючи, чи нічого не забув, а потім віддав короткий наказ:

— По машинам!

До Стасова прибули, як уже світало. Підняли голову сільради та сільських активістів. Рота без зайвих слів, швидко та щільно оточила ту частину села, де жили поляки. Кілька груп бійців відправили на хутори поруч із селом, ще одна група пішла збирати підводи. За кілька хвилин почулися крики, плач та ридання. На збори родинам давали по три години.

— Быстро, быстро! Шевелитесь, мать вашу…

На гамір почали збігатися односельці. Хтось дивився на вчорашніх господарів зі зловтіхою, хтось зі співчуттям…

— Матка Боска Ченстоховска…

— Мамо… мамо…

— До д’ябла!…

— Най твоїй мамі…

— Быстро! Быстро!..

На підводи речі вантажили абияк, матері намагалися щонайтепліше вдягти дітей та й самі натягували на себе усе, що можливо.

— Ось зараз взнаєте, як це… Під чужинцями… — крикнув хтось у натовпі.

— За що це їх? Куди? — запитала Марійка, яка разом із Любомиром прийшла побачити, що ж це відбувається, у вояка, котрий стояв поруч, спершись на гвинтівку. Той затягнувся самокруткою, переклав гвинтівку з руки в руку, кинувши оком на вродливу дівчину, та неспішно відповів:

— Как это куда? Сибирь большая, места на всех хватит! — знов пихнув самокруткою, поширюючи навколо запах міцнючого тютюну, — за что… За всё!

— Так їм і треба! Ляхи кляті! Скільки крови з нас випили! — запально вигукнув Любомир.

— Помовч… Чужому горю радіти — собі наврочити… — штовхнула його у бік Марічка.

— Ага… А нашому горю хтось дуже співчував?

Хтось із поляків кинув на Любка вогненний погляд:

— Зачекай, малий! Прийде наш час!

— Ніколи більше вашого часу не буде! Чуєш, ляше? Ніколи! Передохнете усі в тому Сибіру! Геть усі, до одного!

— Любку!

— Хай вони всі йдуть у дупу! І ці прийди, й інші!

— Любку, замовкни!

— А чего? — меланхолійно запитав у дівчини боєць, — пусть говорит. Очень правильно говорит… Передохнут, как пить дать, передохнут! А что такое «дупа»?

— Любку! — сестра відтягнула брата подалі та сердито зашепотіла йому на вухо, — ти що, взагалі без клепки в голові? Що ти верзеш? Та ще й при москалеві! Що, хочеш щоб нас завтра заарештували?

Стасовом потяглася довжелезна валка підвід, яка вивозила назустріч невідомості усіх польських «осадників». Ніхто у селі не знав, що на них чекає і куди саме їх везуть. Навіть у всій Тернопільський області тоді, мабуть, не було жодної людини, яка б читала цей документ:

«Совершенно секретно.

Утверждено постановлением СНК Союза ССР от 29 декабря 1939 г. № 2122-617сс.

ПОЛОЖЕНИЕ

О СПЕЦПОСЕЛЕНИЯХ И ТРУДОВОМ УСТРОЙСТВЕ ОСАДНИКОВ, ВЫСЕЛЯЕМЫХ ИЗ ЗАПАДНЫХ ОБЛАСТЕЙ УССР И БССР.

Осадники и их семьи, переселяемые НКВД СССР из западных областей УССР и БССР, размещаются для трудового использования в спецпосёлках, организуемых в районах лесных разработок Наркомзема СССР.

Спецпосёлки для переселенцев-осадников организуются НКВД СССР из расчета от 100 до 500 семей на один посёлок.

Отвод жилых помещений и коммунально-бытового обслуживания спецпереселенцев-осадников производится Наркомлесом СССР по нормам, установленным для рабочих лесной промышленности. При этом каждой семье спецпереселенцев- осадников предоставляется отдельная комната или отдельное место в бараке из расчета не менее 3 кв. м. жилой площади на человека.

Административное управление спецпосёлками осадников осуществляется районными и поселковыми спецкомендатурами НКВД СССР. Поселковые комендатуры СССР организуются в каждом поселке, а районные комендатуры НКВД СССР в административных районах с размещением в центре территории, на которой расположены спецпосёлки.

Комендатуры НКВД СССР в спецпоселках осуществляют учет спецпереселенцев-осадников, ведут борьбу с побегами, следят за соблюдением установленного в посёлках общественного порядка и правил трудового поселения.

Расходы на содержание районных и поселковых комендатур, а также расходы, связанные с административным обслуживанием спецпереселенцев-осадников (средства передвижения, почтово-телеграфные расходы и др.) производятся по сметам комендатур за счет средств, образуемых в порядке ежемесячных отчислений от заработной платы спецпереселенцев-осадников, в пределах не свыше 10 %…

Все трудоспособные спецпереселенцы-осадники обязаны заниматься общественно-полезным трудом на работах, предоставляемых им предприятиями Наркомлеса…

Спецпереселенцы-осадники и их семьи, вселенные в спецпосёлки, не имеют права выезда за пределы административных районов. Отлучки из спецпосёлков или места работы на время свыше 24 часов, а также перемещение в пределах посёлка из одного барака (дома) в другой допускается только с разрешения коменданта поселка.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Л. Берия.»[17]

Валка ще не встигла виїхати з села, як натовп кинувся грабувати кинуті домівки. Тягли усе, що було можна: худобу, птицю, одяг, який поляки не встигли чи то не змогли узяти із собою. Меблі тягли на руках, бо жодної підводи в селі не залишилося, усі мобілізували щоб відвезти осадників до залізниці. Любко й собі кинувся до якогось обійстя. Марійка із сумом подивилася йому вслід. Вона не бачила, як із останньої підводи, на якій везли, мабуть, колишніх господарів тієї хати, до котрої побіг Любомир, міцної статури поляк із палаючим поглядом чорних очей погрозив кулаком:

— Вернуся, усіх виріжу! До ноги… Злодюги… Бандюки… Під корінь, пся крєв…

— Казіміж… — простогнала молода жінка і знепритомніла, завалившись на спину.

— Марто! Марточко…

Якщо в грудні снігу було небагато, то січень засипав- завалив снігом усі усюди. Кучугури майже в ріст людини перегородили шляхи, а вітер сипав і сипав снігом і невідомо було, звідки його стільки узялося і коли ця хурделиця припиниться. Біля хат прорили стежини, котрі вже були схожі на тунелі, а снігу все додавалося.

— Сибір до нас на гостину завітав, — жартували селяни, але скоро стало не до жартів.

Влада дбала про шляхи, тому селян стали відправляти на чистку снігу. Від кожного села треба було виставити встановлену кількість осіб, так званий контингент, із лопатами, та очистити певну ділянку. Чесно кажучи, нікому не хотілося працювати задурно. А нащо? Я, мовляв, тим шляхом не їжджу! Але влада була тверда та наполеглива, ніякі відмовки до уваги не бралися. Має село виставити п’ятдесят робітників, хоч сам голова має узяти до рук лопату і йти кидати сніг![18] Селяни бурчали, але корилися. А що ж подієш? Влада є влада, а для тих, хто не згоден, у Кулинцях є «попівський дім»…

РОЗДІЛ 7

СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ