Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

тріпотіло в її шиї, ніби серцебиття маленької тваринки. Вона

підняла руку й торкнулася. Це був її пульс. Вона почала щось

казати, але технік підкидав кулак у повітря і давав п’ять іншому.

— Готово, пане капітане, — сказав Сінґх, а тоді почав

відтворення.

Боббі

намагалася

дивитись,

але

картинка

постійно

розпливалася. Вона потягнулася до руки Торссона, щоби

звернути його увагу, але якось промахнулася і просто

продовжила нахилятися вперед.

«Ну от, знову», — майнула думка в коротку мить вільного

падіння перед настанням порожнечі.

* * *

органів і важкий струс мозку. Не можна просто так накачати її

спідами, а потім допитувати. Це повна безвідповідальність.

Злочинна безвідповідальність!

Боббі розплющила очі. Вона знову в ліжку. Торссон сидить

поруч на стільці. Кремезна блондинка у медичному халаті стоїть

біля її ніг, обличчя червоне від люті. Побачивши, що Боббі

опритомніла, лікарка підійшла і взяла її за руку.

— Сержантко Дрейпер, не намагайтеся встати. Ви впали

й погіршили деякі травми. Ми повернули вас у стабільний стан, але тепер вам треба відпочити.

Говорячи це, лікарка підняла очі на Торссона й лютим

поглядом розставила знаки оклику після кожного речення.

Боббі кивнула у відповідь, через що її голова здалася їй мискою

з водою, яку несуть у мінливій гравітації. Те, що вона не боліла, мабуть, значило, що вони накололи пацієнтку всіма доступними

знеболювальними.

— Допомога сержантки Дрейпер була надважливою, — сказав

Торссон без тіні вибачення у своєму чарівному голосі. —

Можливо, вона щойно врятувала нас від повномасштабної війни

із Землею. Ризикувати своїм життям, щоб цього не довелося

робити іншим — це фактично визначення професії Роберти.

— Не називайте мене Робертою, — пробурмотіла Боббі.

— Гармато, — продовжив Торссон. — Мені шкода через те, що

трапилося з вашим підрозділом. Але найбільше шкода, що я вам

не повірив. Дякую, що відповідали з професіоналізмом. Завдяки

цьому ми уникли серйозної помилки.

— А я вже думала, що ви засранець, — відповіла Боббі.

— Це моя робота, солдатко.

Торссон підвівся.

— Відпочивайте. Ми відправимо вас, щойно будете

в задовільному стані для перельоту.

— Відправите мене? Назад на Марс?

Торссон не відповів. Він кивнув лікарці й пішов. Лікарка

тицьнула кнопку на одному з апаратів біля ліжка Боббі, й щось

холодне впорснуло в її руку. Світло згасло.

* * *

Боббі безцільно штрикала виделкою вібруючу зелену купу на

тарілці. Нарешті почувалася достатньо добре, щоб нормально

поїсти, тож м’яка і прозора їжа, яку вони й далі приносили їй, задовольняла дедалі менше. Вона не відмовилась би тоді навіть

від багатого на білки і вуглеводи місива, яким на потоці

годували майже на всіх кораблях флоту. Або від соковитого

грибного стейка з підливою і кускусом...

Двері в її палату розсунулися, й лікарка — ім’я котрої, як вона

вже знала, було Тріша Пічон, але вона наполягала, щоб усі звали

її докторка Тріш — увійшла разом із капітаном Торссоном

і якимось незнайомцем. Торссон показав їй свою моторошну

посмішку, але Боббі вже знала, що в нього просто так

влаштовано обличчя. Йому наче бракувало м’язів, необхідних

для нормальної усмішки. Незнайомець був у однострої

флотського капелана неозначеної релігійної приналежності.

Докторка Тріш заговорила першою.

— Гарні новини, Боббі. Ми виписуємо тебе завтра. Як

почуваєшся?

— Добре. Голодна, — сказала Боббі, а потім іще раз тицьнула

в желе.

— Значить, ми подбаємо, щоб забезпечити тобі справжню

їжу, — сказала докторка Тріш, посміхнулася і вийшла з палати.

Торссон вказав на капелана.

— Це капітан Мартенс. Він полетить із нами. Я залишу вас

удвох, щоб ви познайомилися.

Торссон пішов, перш ніж Боббі встигла