Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

Сервантес хотів запротестувати, та йому забракло слів. Кореллі знов усміхнувся до нього.

— Вам нема чого соромитися через це. Ні думати, що це бажання робить із вас когось на взір Джордано…

Сервантес підвів розгублений погляд.

— Звичайно ж, я знаю історію Джордано та його музи, — відповів Кореллі, упереджаючи його запитання. — Знаю її, бо знайомий зі старим маестро вже багато літ, ви тоді ще навіть і не народилися.

— Ансельмо Джордано — мерзотник.

Кореллі розсміявся.

— Ні, це не так. Він просто людина.

— Людина, що має заплатити за свої злочини.

— Ви так гадаєте? Скажіть іще, що збираєтеся битись із ним на дуелі.

Сервантес поблід. Звідки видавець міг знати, що він кілька місяців тому покинув Мадрид, втікаючи через наказ про затримання за участь у дуелі?

Кореллі обмежився хитрою посмішкою й наставив на нього палець, ніби звинувачуючи.

— І які ж злочини ви приписуєте нещасному Джордано, окрім його схильності малювати буколічні сценки з козами, незайманками й пастушками на смак торговців та єпископів, а ще повногрудих мадонн, що радують зір парафіян просто посеред молитви?

— Він украв цю нещасну дівчину й тримає її ув’яз­неною у своєму палаці, аби задовольнити свою пожадливість та ницість. Аби приховати брак таланту. Аби затерти свою ганьбу.

— Як же легко люди гудять подібних до себе за дії, що вчинили б і самі, якби випала нагода…

— Я ніколи не зробив би того, що зробив він.

— Ви певні?

— Абсолютно.

— І чи зважилися б на випробування?

— Не розумію вас…

— Скажіть, пане Сервантесе, що ви знаєте про Франческу ді Парму? Тільки не треба тут поем про збезчещену дівчину та її жорстоке дитинство. Ви вже продемонстрували мені, що володієте основами театральної майстерності…

— Я знаю тільки… що вона не заслуговує жити у в’язниці.

— А може, це через її красу? Можливо, це її звеличує?

— Через її чистоту. Через її доброту. Через її не­винність.

Кореллі облизнув губи.

— Вам уже приспів час покинути літературу й піти у священники, друже Сервантесе. Кращі платня, житло, не кажучи вже про гарячі й розмаїті страви. Аби бути поетом, треба мати велику віру. Більшу, ніж сповідуєте ви.

— Ви з усього смієтеся?

— Лише з вас, Сервантесе.

Сервантес підвівся й рушив до дверей.

— Тоді полишаю вас самого, щоб ваша світлість удосталь посміялася.

Сервантес уже майже підійшов до дверей зали, коли вони зачинилися в нього перед носом із такою силою, що він аж упав на підлогу. Він уже майже спромігся підвестись, коли побачив, що Кореллі схилився над ним — двохметрова вугласта фігура, яка, здавалось, от-от накинеться на нього й розірве.

— Підводьтеся, — наказав Кореллі.

Сервантес послухався. Очі видавця, здавалося, змінились. Весь погляд був двома величезними чорними зіницями. Ще ніколи він не відчував такого страху. Ступив крок назад і наштовхнувся на стіну, уставлену книжками.

— Я дам вам шанс, Сервантесе. Шанс стати самим собою і облишити блукання по дорогах, на яких вам довелось би прожити багато життів, та тільки не своє. І як завжди, коли з’являється шанс, остаточний вибір буде за вами. Приймаєте мою пропозицію?

Сервантес стенув плечима.

— Ось моя пропозиція. Ви створите шедевр, але, щоб зробити це, маєте втратити те, що найбільше любите. Ваш твір уславлюватимуть, йому заздритимуть, його наслідуватимуть до кінця часів, але у вашому серці відкриється порожнеча в тисячу разів більша за славу й честолюбство вашого таланту, бо лише тоді ви збагнете справжню природу ваших почуттів і лише тоді дізнаєтесь, ким ви є — чи людиною кращою, як вам здається, ніж Джордано і всі, хто, як і він, уклякали перед власним віддзеркаленням, прийнявши цей виклик… Тож приймаєте пропозицію?

Сервантес спробував відвести погляд від очей Кореллі.

— Я вас не чую.

— Приймаю, — пробриніла відповідь.

Кореллі простяг йому руку, і Сервантес потиснув її. Пальці видавця зімкнулися на його пальцях, наче павук, і він відчув на лиці холодний подих Кореллі, що відгонив викопаною землею й зів’ялими квітами.

— Щодня опівночі Томазо, Джорданів служник, відчиняє двері, що виходять на провулок, схований у гайку на схід від палацу, та вирушає за флаконом живлющого трунку, який знахар Ав’янно виготовляє для нього зі спецій та трояндової води, вважаючи, що він може повернути молодечу наснагу. Це єдина ніч на тижні, вільна для слуг та охоронців майстра, а нова зміна заступає аж на світанку. Протягом пів години, поки служник не повертається, двері залишаються незамкненими, і ніхто не охороняє палац…

— І на що ви сподіваєтесь від мене? — промурмотів Сервантес.

— Питання в тому, на що ви сподіваєтеся від себе самого, пане мій. Чи ви хочете жити оцим от життям? І бути таким чоловіком, як ви є?

Язики полум’я миготіли й згасали, тіні насувалися на стіни бібліотеки, ніби плями розлитого чорнила, й огортали Кореллі. Коли Сервантес зібрався відповісти, він уже лишився сам.

Тої неділі опівночі Сервантес вичікував, заховавшись поміж дерев, що оточували палац Джордано. Не встиг ще затихнути опівнічний передзвін, коли, як і передвіщав Кореллі, відчинилися одні з бокових дверей, і згорблена фігура старого служника почимчикувала вниз по провулку. Сервантес дочекався, доки його тінь розтанула в глибині ночі, й прослизнув до дверей. Узявся за дверну ручку й натиснув. Як і повідомив Кореллі, двері прочинилися. Сервантес востаннє озирнувся і, вважаючи, що ніхто його не помітив, увійшов. Зачинивши двері, одразу зрозумів, що довкола суцільна пітьма, і вилаяв себе за брак здорового глузду, бо треба ж було захопити свічку чи якийсь світильник. Помацав стіни, вогкі й слизькі, ніби нутрощі тварини, і почав полапцем просуватися, доки не спіткнувся об першу сходинку, від якої, очевидно, починалися гвинтові сходи. Почав повільно здійматися, і невдовзі проблиск світла окреслив ка­м’яну арку, від якої тягнувся великий коридор. Його підлога була інкрустована великими білими й чорними ромбами з мармуру, ніби на шахівниці. Подібно до пішака, що непомітно просувається з кожним ходом, Сервантес крокував у глиб великого палацу. Він іще не пройшов усю ту галерею, коли почав помічати рамки й полотна, полишені біля стін, розкидані по підлозі, нагадуючи про нібито рештки кораблетрощі, розсіяні по всьому палацу. Потім проминув кілька покоїв та залів, через поріг яких виднілися стоси незакінчених портретів на