Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— Опустіть мене на землю! — кричала вона. — Опустіть мене на землю!

Але він тримав її і, задихаючись, схлипуючи, кидався знову на слизький схил. Нарешті він майже досяг його положистої вершини із своєю ношею, що вже зовсім нестямно видиралася в нього з рук, коли раптом з-під його ноги, швидко звиваючись вислизнула пружна гілка. «Це змія», — майнуло в його мозку, коли, падаючи, він уже, безперечно, останнім зусиллям напівштовхнув, напівкинув жінку на берег, а тоді полетів ногами вперед, долілиць, назад, у стихію, серед якої прожив не знати скільки днів і ночей і від якої ніяк не міг відірватися, неначе його слабке, знесилене тіло механічно намагалося виконати жагуче й непереборне прагнення — зробити все, хай навіть утопитися, але позбутися нав’язаного йому тягаря. Коли він згодом пригадував це, йому здавалося, що він поніс із собою під воду перший крик немовляти.

Коли жінка спитала в каторжника, чи є в нього ніж, він закляк над нею в своєму промоклому тюремному одязі, який вже двічі робив його мішенню (вдруге — для кулемета). За чотири дні, що минули відтоді, як він залишив дамбу, йому тільки двічі траплялися люди — і в обох випадках вони стріляли в нього! Тому каторжник сприйняв це запитання жінки так само, як тоді, в човні, коли вона попросила, щоб він веслував хутчіш. Він відчував ту саму гнівну образу чисто морального характеру і ту саму безсилу лють: адже він нічим не міг відповісти на цю образу. Так він простояв над нею довгу хвилину, знесилений, аж до ядухи, до німоти, поки не зрозумів раптом, що вона кричить:

— Бляшанка! Бляшанка в човні!

Він не збагнув, нащо вона жінці, але навіть не здивувався і не спитав, а обернувся й побіг. Біжачи, він знов подумав: «Це ще одна змія», — коли пружне кругле тіло смикнулося в тому незграбному рефлективному русі, що свідчить не про тривогу, а тільки про готовність, і каторжник навіть не спробував поставити занесену ногу кудись убік, хоч знав, що вона опуститься поряд з плескатою головою гада. Ніс човна лежав уже високо на схилі, в тому місці, куди його притисло хвилею, і ще одна змія саме заповзала в нього через корму, а коли каторжник нахилився, щоб узяти бляшаний черпак, то побачив, що до горба пливе іще щось, він не розібрав, що саме — чиясь голова, морда над гребенем води, що розходився широким клином. Він схопив бляшанку і коли обернувся, тримаючи її в опущеній руці, то ненавмисно зачерпнув у неї води. Він знову побачив того оленя, а може, то був якийсь інший. Одне слово, каторжник помітив краєчком ока якогось оленя — світло-сірий привид, що з'явився поміж кипарисами й зник, — але він навіть не зупинився, щоб подивитися вслід тварині, а прожогом кинувся назад, до жінки. Підбігши до неї, він став навколішки й підніс бляшанку до її губ, але вона заперечно похитала головою і пояснила, що саме він повинен зробити.

Колись у бляшанці були, напевно, консервовані боби чи помідори, й відкрили її кінчиком сокири кількома ударами, так що гостра як бритва кришка відігнулася назад. Жінка сказала йому, що треба зробити, і він провів краєм кришки, як ножем, а тоді витяг з черевика шнурок і перерізав його навпіл. Коли все було зроблено, жінка попросила теплої води: «Якби в мене було хоч трошки гарячої води», — промовила вона слабким, умиротвореним голосом, без особливої надії. Подумавши про сірники, каторжник відчув приблизно те ж саме, що й тоді, коли вона спитала, чи немає в нього ножа, але жінка покопалася пальцями в кишені зібганої куртки (на рукаві і на плечі куртки були сліди від нашивок і відпоротих відзнак, та це залишилося поза увагою каторжника), і видобула футляр для сірників, зроблений з двох патронних гільз, вставлених одна в одну. Він відтягнув жінку трохи далі від води і пішов збирати хмиз на вогнище, щоразу кажучи собі: «Це просто ще одна змія», хоч, як він розповідав згодом, правильніше було б сказати: «Це просто ще десять тисяч нових змій»; і тепер він зрозумів, що перед тим бачив зовсім іншого оленя, бо помітив одразу трьох — самців чи самиць, він не знав, адже в травні всі вони були без рогів, та й взагалі він бачив їх раніше тільки на різдвяних поштових листівках; потім він натрапив на утопленого і вже вительбушеного зайця, на якому сидів яструб, — настовбурчений чубок, лютий і твердий патриціанський дзьоб, зухвалі, зажерливі жовті очі… Каторжник замахнувся на нього ногою ще і ще раз, аж поки птах злетів косо вгору і закружляв у повітрі, широко розпростерши крила.

Коли він повернувся із хмизом і відбитим зайцем, загорнуте у військову куртку немовля лежало між двома гілками кипариса, а жінки ніде не було видно; незабаром, коли каторжник стояв навколішках у багні, роздмухуючи своє жалюгідне вогнище, вона з’явилася, ледве пересуваючи ноги, над берегом. Потім вода нарешті нагрілася й звідкись узявся квадратний шматок чогось середнього між мішковиною й шовком, — а звідки саме взявся, того каторжник не знатиме ніколи, як і сама жінка ніколи не знатиме, доки в цьому знов не виникне потреба, як, втім, жодна жінка, мабуть, ніколи не знає, хоч і не дивується з цього. Каторжник сидів навпочіпки над вогнем, його промоклий одяг парував, і він дивився, як жінка купає дитину, дивився з якоюсь нестямною цікавістю, що переростала у приголомшену невіру, аж нарешті він підвівся і став перед ними обома, витріщаючись на маленьке створіння кольору теракоти, яке не було схоже ні на що, й думав: «І оце воно. Те, що силоміць відірвало мене від усього, що я знав і з чим не хотів розлучатися, і кинуло в стихію, якої я від народження боюся, а потім закинуло нарешті на клапоть землі, якого я зроду не бачив і про який не знаю навіть, де він лежить».

Потім він повернувся до води і знов набрав повну бляшанку. Сонце вже схилялося на вечір (хоч про це, власне, можна було тільки здогадуватися, бо геть усе небо облягли високі хмари) — вечір того дня, початку якого він навіть не пам’ятав; і поки каторжник повертався до того місця, де під переплетеним гіллям кипарисів палало в присмерку вогнище, вечір уже настав