Читати книгу - "Заручені магією, Катаріна Рейніс"

Прокинулася від дивного відчуття: я виспалася! Боже, який це кайф! Просто виспатися! Без думок, сновидінь, телефонних дзвінків і поспіху. З насолодою потягнутися. Вдихнути на повні груди п’янкий аромат гірського повітря. Відчути на обличчі прохолоду ранкового повітря і зрозуміти, що більше нікуди не треба поспішати!

- Панянка - рання птаха! – почула веселий чоловічий голос від господарської будівлі, що розташовувалася з іншого боку невеликого подвір’я. – Як спалося?

- Дякую, чудово! – щиро посміхнулася. – Давно так добре не спала.

- Так! – погодився господар. – То все наше цілюще повітря. Голодні?

Живіт відізвався голосним бурчанням. Дійсно, я ж вчора так нічого й не їла!

- Дуже!

- Тоді гайда до хати, зараз жінка вас погодує! – махнув рукою чоловік, проводжаючи до їдальні.

Схоже, це місце стане моїм улюбленим!

Після смачнючої грибної юшки, коли сили залишили мене аби перетравити неймовірну гуцульську страву, я таки додумалася поцікавитися у господині про важливе:

- Скажіть, а де у вас тут збирають трави? – боялася, мене не зрозуміють. Все ж для туристки дуже дивне запитання. Проте я помилилася!

- То пані – знахарка! – зраділа жінка, прибираючи зі столу.

- Щось типу того, - відвела погляд. Не зручно було обманювати цих добрих людей. А говорити, що я відьма, то ще гірше!

- Як добре! – посміхнулася вона. - Наші місцеві знахарі ходять в різні місця. Та вони добре ліс знають і тих, хто там живе! А вам туди нічого лізти. Ще пропадете! Краще сходіть на південний схил, той, що якраз за селом. Там хороше місце, чисте!

- Дякую! – посміхнулася, зрозумівши, що господарка мала на увазі під «чистим». Ліси тут дрімучі, древні. І боятися потрібно не людей, і навіть не диких тварин, а декого набагато древнішого і страшнішого!

Зібравши свою торбу з необхідним знаряддями, прихопивши полуденок, з любов’ю зібраний пані Марією, відправилася у зазначеному напрямку. Спочатку вулицею, а там - крутою стежкою, поміж високі смереки до південного схилу гори. Ноги швидко промочила вранішня роса, але менш захопливою моя подорож не стала.

Минаючи ліс, залишила окраєць запашної булки на гнилому пеньку.

- Пригощайся, - промовила до темряви, що слідкувала за мною уважним, проте не злим поглядом. Дивно було б, якби місцевий господар не помітив у своїх володіннях чужої відьми. Та й мені не на руку сваритися, тож краще розпочати з дарунка. Мені не складно, а йому приємно.

Назбиравши трав, що вдосталь викупалися у ранковій росі, попрямувала назад. Настрій – чудовий! Якби не робота та інтернет-магазинчик, котрий я дуже любила, я б навіть залишилася тут назавжди, настільки мені сподобалося. Здавалося, сама природа наповнювала мене силою. Ось чому старі відьми в переважній більшості повертаються до землі! Бо вона живить та підтримує нас, наче еліксир молодості.

Та щастя моє було не довгим! Його наближення відчула ще здалеку, наче на ліс насувалася страшна гроза, обіцяючи руйнування та пожежі.

- Чому ти гуляєш одна? – накинувся на мене без привітання Януш, перестрівши на стежці.

- Чого прийшов? – схрестила руки під грудьми. Не збираюся відчитуватися!

- Хотів переконатися, що з тобою все в порядку, - відвівши погляд, прохрипів некромант.

Що це з ним? Захворів?

- Як бачиш, - розвела руки, продемонструвавши себе в усій красі. – Не варто було напрягатися!

- Яро! – попереджувально загарчав чоловік, стискаючи кулаки, навколо яких уже клубилася темрява.

- Тобі краще піти! – промовила з натиском, перевівши погляд на хащі, звідки за нами уважно спостерігав господар лісу.

Рикнувши, наче поранений звір, Януш розвернувся та помчав геть. Всередині боляче стислося серце. Воно горлало про те, що з чоловіком щось не так! Вимагало зупинити некроманта, поговорити, зрозуміти… Але я лише міцніше стисла вуста. Нізащо! Я не опускатимуся до його рівня! Не пхатиму свого носа в чужі проблеми! Нехай Анна з усім розбирається, в кінці кінців, це її наречений!

- Хочеш, заплутаю його? – прошелестів поруч старечий голос. На пеньку, якого досі тут не було, сидів невисокий старенький чоловічок з довгою сивою бородою та гачкуватим носом. – Йому не завадило б охолонути!

- Не варто, - вдячно посміхнулася володареві лісу. – Нехай іде. Так усім буде краще!

- Як знаєш, Ведуню, - потис плечиками дух, розчиняючись у тіні дерев. – Як знаєш!

***

Ніч минула важко. Кошмари не полишали до самого ранку. Він кудись біг, когось наздоганяв і коли здавалося от-от схопить, це знову вислизало крізь пальці. Страх та біль втрати вимотали і тіло, і розум. Підірвавшись на світанку абсолютно виснаженим, Ян зрозумів, що сам не впорається, і єдиний, хто міг хоч щось путнє порадити, це Алекс.

Друга Ольжич застав у ліжку. Як і всі нормальні некроманти, він ще десятий сон бачив, хоч сонце вже давно високо піднялося над горами.

- Паршиво виглядаєш, - пробурмотів хлопець, пропускаючи Януша до будинку. – Отже, ти її знайшов!