Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Я не хотів тебе образити.

– Я не образилася.

– Ти змінилася, стала агресивною.

– Я така, як і була.

– У тебе вдома все гаразд?

– Усе гаразд.

– А як там твоя подруга, з якою ви були такі близькі?

Запитання пролунало так несподівано, що збило мене з пантелику. Невже я розповідала йому про Лілу? Що саме? І чому він згадав про неї зараз? Де він побачив тут зв’язок з попередньою розмовою? Бо я такого зв’язку не бачила.

– У неї все гаразд, – сказала я.

– Чим вона займається?

– Працює на ковбасній фабриці поблизу Неаполя.

– Хіба вона не вийшла за того крамаря?

– Шлюб виявився невдалим.

– Коли буду в Неаполі, мусиш мене з нею познайомити.

– Звичайно.

– Залиш мені свій номер або адресу.

– Добре.

Він поглянув на мене, аби зрозуміти, як краще висловитися, щоб не надто болісно мене зранити, і запитав:

– А вона читала твою книжку?

– Не знаю, а ти читав?

– Звісно.

– І як вона тобі?

– Хороша книжка.

– Тобто?

– Там є гарні сторінки.

– Які саме?

– Там, де ти описуєш здатність героїні на свій лад сполучати фрагменти дійсності.

– І все?

– Тобі мало?

– Ні, я зрозуміла, що книжка тобі не сподобалась.

– Я ж сказав: хороша книжка.

Я добре його знала – він намагався не принизити мене. Це доводило мене до відчаю, і я сказала:

– Ця книжка викликала дискусію, вона чудово продається.

– То й добре, хіба ні?

– Добре, але не для тебе. Що там не так?

Він знову стиснув губи і врешті наважився:

– Там нема глибини, Елено. Примітивні любовні історійки і прагнення піднятись соціальною драбиною заступають саме те, про що справді варто було розповісти.

– Тобто?

– Облиш, уже пізно, треба йти спати.

І він спробував вдати доброзичливу іронію, але насправді сказав це тим самим новим тоном людини, яка має в житті важливе завдання, а все інше оминає:

– Ти ж зробила все можливе, хіба ні? Але, об’єктивно кажучи, зараз не час писати романи.

18

Саме тоді ввійшла Маріароза з Хуаном та Сильвією. Вони принесли чисті рушники і постіль. Маріароза, безперечно, чула останню фразу і, звичайно, зрозуміла, що ми говорили про мою книжку, але не промовила ні слова. Вона могла сказати ніби між іншим, що їй книжка сподобалася, що романи можна писати будь-коли, але не зробила цього. Тож я виснувала, що попри всі запевнення в симпатії та прихильності, у тих культурних і пронизаних політичною ангажованістю колах мою книжку сприймали як щось неважливе, а ті епізоди, завдяки яким вона добре продавалася, вважали блідою версією набагато сильніших текстів, яких я, зрештою, не читала, або ж чіпляли до них зневажливий ярлик, як Франко: примітивна любовна історія.

Моя зовиця з неуважною ввічливістю показала мені, де ванна кімната і моя спальня. Я попрощалася з Франко, він від’їздив рано-вранці. Я лиш потисла йому руку, він теж не виявив бажання обняти мене. Я побачила, як він зникає в кімнаті разом з Маріарозою, і з похмурого виразу Хуанового обличчя і нещасного погляду Сильвії зрозуміла, що гість та господиня дому спатимуть разом.

Я зачинилась у виділеній для мене кімнаті. Там панував різкий і затхлий запах тютюнового диму, стояла розкладачка, нічного столика не було, як і нічника, світила лише слабка лампа посередині стелі, на підлозі лежали купи газет, кілька чисел часописів «Менабо», «Нуово імпеньйо», «Маркатре», дорогі мистецькі альбоми, деякі з них пошарпані, а інші явно неторкані. Під розкладачкою я виявила повну недопалків попільничку, відчинила вікно і поставила її на підвіконня. Роздяглася. Нічна сорочка, яку дала мені Маріароза, була задовга й завузька для мене. Я босоніж вийшла в коридор й у напівтемряві пішла до ванної кімнати. Брак зубної щітки мене не збентежив: чистити зуби мене в дитинстві не вчили, то була недавня звичка, якої я набула в Пізі.

Уклавшись у ліжко, я спробувала перекреслити в голові того Франко, якого зустріла нині, і замінити його тим Франко, якого знала багато років тому – багатий і щедрий хлопець, який кохав мене, допомагав мені, купував усе, що я забажаю, повчав мене, брав із собою в Париж на якісь політичні зустрічі, возив на канікули до своїх батьків у Версилію. Але мені не вдалося цього зробити. Перемогло теперішнє – усе це сум’яття, галас у переповненому залі, політичне марнослів’я, що гуділо в голові і знецінювало мою книжку. Може, моє літературне майбутнє – лише ілюзія? Може, має рацію Франко: нині є багато речей, важливіших, ніж писання романів? Яке враження я на нього справила? Які спогади він зберіг про наше кохання, якщо взагалі зберіг? Чи нарікав він на мене Маріарозі, як Ніно нарікав мені на Лілу? Мене огорнули смуток і зневіра. Я уявляла собі, що вечір буде сповнений солодких і дещо меланхолійних спогадів, але він здався мені просто сумним. Я хотіла, щоб ніч чимшвидше минула і я могла повернутися в Неаполь. Щоб вимкнути світло, мені довелося встати з ліжка. Назад я повернулась у темряві.

Мені не спалося. Я крутилася з боку на бік, ліжко й кімната повнилися запахами інших тіл, подібну інтимність я відчувала у своєму домі, але тут це були сліди якихось незнайомих, можливо, навіть огидних мені людей. Урешті я задрімала, але раптом прокинулась, бо у кімнату хтось увійшов. Я пробурмотіла: «Хто там?» Мені відповів Хуан. Без зайвих слів, благальним голосом, ніби просив про важливу послугу чи навіть потребував невідкладної допомоги, він спитав:

– Можна я буду спати з тобою?

Прохання здалося мені таким абсурдним, що, аби цілковито прокинутися й збагнути, в чому річ, я перепитала:

– Спати?

– Так, хочу лягти біля тебе. Я тебе не потурбую, просто не хочу залишатися сам.

– У жодному разі.

– Чому?

Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:

– Я заручена.

– То й що? Ми просто спатимемо, і все.

– Іди геть, будь ласка, я ж тебе зовсім не знаю.

– Мене звати Хуан, я показував тобі свої картини, що тобі ще треба знати?

Я почула, як він сідає на ліжко, побачила його темний силует, відчула в його подиху запах сигари.

– Прошу тебе, – пробурмотіла я, – я хочу спати.

– Ти ж письменниця, пишеш про кохання. Усе те, що з нами трапляється, підживлює уяву і допомагає творити. Пусти мене до себе, потім зможеш про це розповісти в книжці.

Він пучкою пальця торкнувся моєї ноги. Цього я вже не стерпіла, рвонула до вимикача і ввімкнула світло. Він сидів на ліжку в трусах і майці.

– Геть, – прошипіла я до нього так рішуче, що він зрозумів: