Читати книгу - "Пробуджені фурії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гей, я тебе пригощу.
— Дякую.
— Нема за що. Ласкаво просимо до Сильвиних «Пролаз». Здається, я забув сказати це вчора. Пробач.
— Ну, вчора багато чого сталося.
— Точно. Хочеш чогось іще?
На касі стояв дозатор зі знеболювальним пластирем. Я відірвав пару смужок і помахав ними до оператора. Ласло кивнув, дістав власний кредитний чип і кинув його на прилавок.
— То тебе зачепили.
— Так. У ребра.
— Так і подумав, з того, як ти рухаєшся. Наші вчорашні друзі?
— Ні. До того.
Він звів брову.
— Заклопотана людина.
— Ти не повіриш наскільки, — я зірвав плівку з однієї зі смужок, закасав рукав і приліпив пластир. Тепла хвиля хімічного добробуту покотилася вгору по руці. Ми зібрали таці з їжею й понесли до наших столиків.
Списанти їли в зосередженій тиші, що дуже контрастувала з їхньою вранішньою гризнею. Столики навколо нас теж почали заповнюватися. Кілька людей кивнули команді Сильви, але здебільшого списанти трималися пихато. Команди збиралися у приватні маленькі компанії. До нас долітали багаті на спеціальні терміни уривки фраз, і той самий рубаний жаргон, що я його нахапався від моїх компаньйонів за минулі півтора дня. Оператори викрикували номери замовлень, і хтось налаштував приймача на станцію, що грала джаз часів Заселення.
Розслаблений і знеболений після обмивання шкіри, я вловив ці звуки, і вони винесли мене прямісінько в роки моєї новопештської юності. Вечори у «Ватанабе» щоп’ятниці — старий Ватанабе був прихильником джазових майстрів років Заселення, і безперестанку грав їхні мелодії, під стогони своїх молодших відвідувачів, які швидко стали ритуальними. Коли проведеш було досить часу у «Ватанабе», то якими б не були твої музичні вподобання, вони потроху зношувалися. Закінчувалося тим, що в душі викарбовувалася любов до розмірених ритмів.
— Стара річ, — сказав я, киваючи на динаміки на колесах.
Ласло крекнув.
— Ласкаво просимо до Нового Хоко.
Усмішки й обмін жестами з комбінацій пальців.
— Подобається музло, га? — спитала мене Кійока з повним ротом рису.
— І схоже на нього. Але я не впізнаю…
— «Діззі Чанго і Великий Усміхнений Гриб», — несподівано сказав Орр. — «По екліптиці». Але це переспіваний Чорний Таку. Сам Таку ніколи б не пустив скрипки на свій поріг.
Я здивовано зиркнув на велетня.
— Не слухай його, — сказала мені Сильва, ліниво почісуючи голову під волоссям. — Залізеш у ранні речі Таку та Іде, а там від циганщини аж дзвенить. Вони прибрали її тільки в «Міллспортських сесіях».
— То не…
— Привіт, Сильво! — біля столу зупинився молодий з виду чільник із волоссям, що стояло дибки від статики. На лівій долоні він утримував тацю з кавою, а через праве плече в нього був закинутий грубий жмут живого дроту, що неспокійно сіпався. — Ви вже вернулися?
Сильва усміхнулася.
— Привіт, Оїші. Скучив за мною?
Оїші награно вклонився. Таця на його розчепірених пальцях навіть не похитнулася.
— Як завжди. Набагато більше, ніж можна сказати про Курумаю-сана. Хочеш із ним сьогодні побачитися?
— А ти не хочеш?
— Та ні, ми не збираємося виходити. Вчора Кайша потрапила під якийсь контрвиплеск, тож тепер зможе вийти погуляти лишень за кілька днів. Ми посидимо в запасі. — Оїші знизав плечима. — Нам все одно платять. З резервного фонду.
— З довбаного резервного фонду? — Орр випростався. — А що тут учора було?
— А ви, народ, не знаєте? — Оїші здивовано озирнув усіх за столиком. — Вчора ввечері. Не чули?
— Ні, — терпляче сказала Сильва. — І тому спитали тебе.
— А, гаразд. Я думав, що натепер усі вже знатимуть. Ми натрапили на бродячий кооп. Всередині Чистої Зони. Учора вони почали збирати артилерію. Здорова самохідна гармата. Скорпіонове шасі. Довелося Курумаї всіх витягати звідти, поки нас не накрило.
— Щось лишилося? — спитав Орр.
— Невідомо. Ми винесли первинних складальників разом із гарматою, але багато мілкоти просто розсіялося. Дрони, поміжники — всяке таке лайно. Хтось казав, що бачив каракурі.
— Лайно краб’яче, — пирхнула Кійока.
Оїші знову знизав плечима.
— Кажу, що чув.
— Механічні ляльки? Не може бути, хоч усрися. — Кійока шугнула в свою стихію. — В ЧЗ вже понад рік не бувало каракурі.
— І машин теж не бувало, — зауважила Сильва.
— Іноді лайно трапляється. Оїші, як думаєш, нас можуть сьогодні призначити?
— Вас, народ? — Оїші знов усміхнувся. — Нізащо, Сильво. Не після минулого разу.
Сильва зажурено кивнула.
— Так і думала.
Джазовий трек затих на мажорній ноті. У звільнений простір увірвався настирний, горловий жіночий голос. У підібраних для нього словах вчувався якийсь архаїчний ритм.
— Це був погляд Діззі Чанго на класику «По екліптиці», де він вивів стару мелодію під нове світло. Так само, як і квеллізм, що освітлює ту прадавню несправедливість економічного порядку, який ми принесли з собою далекою дорогою крізь найчорніший космос аж від берегів Землі. Звісно, давно з’ясовано, що Діззі усе життя був квеллістом, і він неодноразово казав, що…
Серед присутніх списантів прокотився стогін.
— Ага, а ще він усе життя жер амфетамін ложкою, — вигукнув хтось.
Ді-джейка і далі щебетала свою пропаганду серед насмішок і кпинів. Вона століттями співала одну й ту саму зашиту в програму пісню. Але нарікання звучали як заїжджена платівка і скидалися на таку саму потерту традицію, як наші протести проти музики в «Ватанабе». Оррове глибоке знання джазу років Заселення отримало яке-не-яке пояснення.
— Поскакав далі, — сказав Оїші. — Можливо, здибаємося в Нечищеному, еге ж?
— Можливо, — Сильва подивилася йому вслід, а тоді повернулася до Ласло.
— Що з нашим часом?
Прудкориб видобув із кишені чип на чергу і показав його нам. Число змінилося на «52». Сильва гидливо видихнула.
— То що таке каракурі? — спитав я.
— Механічні ляльки, — зневажливо кинула Кійока. — Не хвилюйся, ти їх тут не побачиш. Ми їх минулого року вичистили.
Ласло знову запхнув чип до кишені.
— Це допоміжні машини. Бувають усіх форм і розмірів, маленькі завбільшки з лисокрила, тільки не літають. Руки й ноги. Іноді озброєні, а ще швидкі. — Він усміхнувся. — З ними не дуже весело.
Сильва раптом нетерпляче напружилася. Вона звелася на ноги.
— Я йду говорити до Курумаї, — оголосила вона. — Гадаю, настав час зголоситися до зачистки.
Загальний протест, голосніший за той, що ді-джейка викликала своєю пропагандою.
— …не серйозно кажеш.
— За зачистки платять лайно.
— Теліпатися ото туди-сюди…
— Народ, — вона підняла руки. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пробуджені фурії», після закриття браузера.