Читати книгу - "Хижа"

де ти? Я думав, що ти хочеш зустрітися зі мною. Я тут. А ти? Тебе ніде не видно. Тебе ніколи не було поруч, коли я потребував тебе найбільше, — ані тоді, коли я був дитиною, ані тоді, коли я втратив Міссі, ані зараз. Що ти за Тато? — слова обурення самі зривалися з вуст.

Мак занурився в тишу, навколишня порожнеча поступово почала наповнювати душу. Вир запитань без відповідей і далекосяжних звинувачень опустився на підлогу разом із ним, повільно затягуючи його в безодню відчаю. Великий Сум огорнув усе навколо, але Мак навіть зрадів цим задушливим обіймам. Йому був знайомий цей біль. Він став звичним, майже товаришем.

Мак відчував спиною холодний дотик пістолета, що наче закликав до рішучих дій. Він вийняв його, зовсім не впевнений, що має робити. Можливо, покласти край цим хвилюванням, болю. Більше ніколи нічого не відчувати. Самогубство? Цієї миті така думка здалася привабливою. «Це ж так просто! — подумав він. — Більше ніяких сліз, жодного болю…» Він вже бачив, як за дулом пістолета, від якого він не міг відвести погляду, у підлозі з’являється чорна прірва, висмоктуючи із серця останні проблиски надії. Убити себе означало завдати Богові удар у відповідь, якщо той, звісно, існує.

Хмари несподівано розійшлися й кімнату залило сонячне світло, воно пройшло крізь самісіньку серцевину його відчаю. «Але що тоді буде… із Нен? Що тоді станеться із Джошем, Кейт, Тайлером і Джоном?» Хоч як відчайдушно Мак бажав покласти край своїм душевним мукам, він усвідомлював, що не має права завдавати рідним додаткових страждань.

Мак сидів у повному заціпенінні, міркуючи над вибором, який у нього був, зі зброєю в руках. Холодний вітер овіяв обличчя, і так захотілося лягти й замерзнути на смерть. Такий він був виснажений. Він навалився на стіну й потер утомлені очі. Дозволив їм заплющитися і пробурмотів:

— Люблю тебе, Міссі. Так за тобою сумую.

Незабаром без жодних зусиль провалився в глибокий сон.

Минуло лише кілька хвилин, як Мак прокинувся, наче його хтось штовхнув. Він рвучко підвівся, здивований, що так швидко задрімав. Засунувши пістолет за пасок, а свій гнів — у глибину душі, пішов до дверей. «Це смішно! Який же я йолоп! Повірити, що Бог так піклується про мене, що може надіслати листа!»

Він подивився на стелю.

— Досить, усе скінчилося, Господи! — прошепотів Мак. — Я більше так не можу. Я втомився шукати тебе в усьому.

Після цих слів він вийшов за двері, постановивши більше ніколи не вирушати на пошуки Бога. Якщо він потрібен Господу, нехай Бог сам його шукає.

Він поклав руку до кишені, дістав звідти листа, знайденого в поштовій скриньці, і порвав його на маленькі шматочки, дозволивши їм сипатися крізь пальці й летіти вслід за холодним вітром, який щойно здійнявся. Утомлений старий чоловік, він зійшов із ґанку, з важким серцем попрямував до машини.

* * *

Не встиг Мак пройти й п’ятдесяти футів, аж раптом відчув, як у спину йому війнуло теплим повітрям. Мертву тишу порушила співунка. Стежка попереду швидко позбавлялася шару снігу й льоду, наче хтось розчиняв їх своїм гарячим подихом. Він зупинився й почав спостерігати, як навколо зникає біла ковдра, на місці якої одразу з’являється яскрава рослинність. Три тижні весни промайнули перед очима за півхвилини. Він протер очі, намагаючись у вирі змін втримати рівновагу. Навіть сніжинки перетворилися на цвіт, що повільно падав на землю.

Те, що він бачив, звісно, було неможливо. Снігові замети випарувалися, узбіччя стежки й ліс далеко попереду почали прикрашатися літніми квітами. Поміж дерев одне за одним пурхали вільшанки й зяблики. Дорогу час від часу перебігали білки й бурундуки, вони сиділи й спостерігали за ним, а потім знову зникали в лісі. Маку навіть здалося, що він бачить оленятко, яке вигулькнуло із заростей, але, коли глянув туди знову, воно вже зникло. Так, начебто всього цього було недостатньо, у повітрі поширювався аромат цвіту — не просто запах диких квітів, а багаті пахощі троянд, орхідей та інших тропічних рослин.

Мак більше не думав про повернення додому. Його охопив такий жах, ніби він відкрив скриньку Пандори, опинившись у самісінькому центрі божевілля, щоб загубитися там назавжди. Він обережно обернувся, намагаючись не втрачати здорового глузду.

Проте розум відмовлявся вірити побаченому. Майже ніщо не залишилося таким, як раніше. Напівзруйнована хижа перетворилася на міцний і гарний зруб, збудований із цілих, оброблених руками колод, ідеально підігнаних одна до одної. Хижа стояла саме поміж ним і озером.

Ані темного й непривітного підліску, ані чагарників, ні шипшини, ні дерези — усе було досконале, як на листівці. Дим ліниво прокладав собі шлях із димаря у вечірнє небо, вказуючи на те, що всередині хтось був. До ґанку було прокладено доріжку, огороджену невисоким білим парканом. Звідкись долинав сміх, можливо, з будинку, але точно визначити було складно.

Мабуть, саме так люди божеволіють.

— У мене щось із головою, — прошепотів Мак, — цього не може бути. Тут все якесь несправжнє.

Це було місце, яке Мак міг би уявляти у своїх найсолодших снах, саме тому все здавалося ще підозрілішим. Природа була дивовижною, запахи — п’янкими. Ноги, наче мали власний розум і волю, понесли його назад, на подвір’я. Усюди росли квіти, а суміш їх ароматів із запахом духмяних трав викликала давно забуті спогади. Йому завжди казали, що минуле найкраще пригадується носом, що нюх найглибше досягає прихованої історії. У голові справді промайнули образи дитинства.

На порозі Мак знову зупинився. Усередині чітко лунали голоси. Він переміг раптове бажання втекти подалі, як хлопчисько, що влучив м’ячем у сусідський квітник.

— Але якщо всередині Бог, то багато користі від втечі все одно не буде.

Він заплющив очі, потряс головою, намагаючись з’ясувати, чи вдасться позбутися галюцинацій і повернутися до реальності. Коли він розплющив очі, усе залишилося на місці. Він зробив спробу простягнути руку й торкнутися дерев’яних перил. Вони точно здавалися справжніми.

Тепер перед Маком постала нова дилема. Що робити, коли опиняєшся перед дверима будинку, в цьому випадку хижі, де, ймовірно, перебуває сам Бог? Постукати? Напевно, він уже й так знає, хто стоїть на порозі. Може, просто зайти й назватися, але це видається не менш абсурдним. А як звернутися до Бога? Назвати його Батьком, Всемогутнім або просто Паном? Чи не краще буде впасти додолу та вклонитися? Та, відверто кажучи, чинити так у нього не було особливого бажання.

Поки Мак намагався відновити душевну рівновагу, гнів, який, як він вважав, повинен був уже померти, знову почав відроджуватися. Живлячись своєю люттю й взагалі не переймаючись тим, як назвати Бога, він сміливо підійшов до дверей. Вирішив гучно постукати й подивитися, що з цього вийде, але, як тільки він підніс кулак, двері самі відчинилися, й він зустрівся поглядом із огрядною негритянкою, яка радісно йому усміхалася.

Мак інстинктивно відскочив назад, але виявився недостатньо спритним. Із швидкістю, що не узгоджувалася з її розмірами, жінка подолала відстань між ними та обійняла Мака, відірвавши його