Читати книгу - "Останній спадок"

Майже всі телефони працювали з мережами 3G, 4G чи LTE, які використовують стійке шифрування для збереження безпечності каналу зв’язку між телефоном і локальною вишкою мобільної мережі. У разі відсутності доступу до таких мереж телефон переходив до з’єднання GSM, у якого немає автентифікації вишок, погані ключові алгоритми та слабкі алгоритми шифрування, що легко припускало злам. DRTbox застосовував цю функцію, реалізуючи атаку відкату, і таким чином повторно задіював усі атаки GSM для зламу шифрування. Окрім того, пристрій збирав IMEI–International Mobile Equipment Identity, міжнародний ідентифікатор мобільного пристрою, — число, унікальне для кожного апарата. Контрольний пристрій DRTbox фактично виконував атаку man-in-the-middle, яку майже не могло бути виявлено користувачами та яка давала змогу правоохоронцям перехоплювати розмови й повідомлення і злочинців, і пересічних осіб.

Одначе той пристрій — лише маленьке гіменце порівняно з гнояркою після того, як коров’ячій череді згодували тонну проносного. Секретна розвідувальна програма PRISM, про яку випитував Гендерсон, була ледь не вершиною технологій збору даних. Вона передбачала можливість стеження за будь-якими користувачами, — і громадянами США, і особами поза межами країни, — використовуючи глобальну мережу інтернет. За допомогою PRISM АНБ отримувало дані електронної пошти; відео-, фото- та голосові повідомлення; передавані файли, паролі й особисту інформацію із соціальних мереж, як-от Facebook. У листопаді 2010 року обмеження з боку керівництва АНБ було скасовано й співробітники агентства почали обробляти дані телефонних дзвінків та інтернет-листування для перевірки активності іноземних розвідок. Система прослуховування давала змогу зводити дані про телефонні дзвінки в єдину схему з інформацією з відкритих, комерційних та інших джерел, інформацією страхових ідентифікаторів, банківських кодів, профілів Facebook, пасажирських списків на транспорті, списків виборчих дільниць. Збір міг поширюватися через знайомства від однієї людини до десяти чи двадцяти окремих гілок.

— PRISM? — насмішкувато запитав Фостер. — Ти ж знаєш, що після зливу Сноудена[35] нам ведеться несолодко. Особливо з цією програмою збору даних.

— Усе буде лише в межах країни, — запевнив його Гендерсон. — Це до біса потрібно, інакше я б не телефонував. Ти ж знаєш.

Голова Управління технічною розвідкою важко зітхнув і кілька секунд обдумував, що відповісти.

— Подивлюся, що зможу зробити, — врешті сказав він.

— Дякую.

Гендерсон не наважувався першим закінчити розмову, вичікуючи на наступні слова Томаса Фостера. Упевненість у виконанні прохання була непохитною, залишалося тільки зробити так, аби борг не довелося сплачувати. Якщо все закінчиться добре, Фостер ще сам подякує йому за нагоду допомогти.

— Надішли, кого саме слід прогнати.

— Чудово, — стримано зрадів Гендерсон.

— На зв’язку, — мовив Фостер і вимкнувся.

Залишалося чекати.

Частина 2

1

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

Мелані стояла на пероні Stazione Salerno. Подолавши шлях літаком із Нью-Йорка до Рима, а звідти поїздом упродовж двох годин до Салерно, жінка сподівалася на незаплановану зустріч. Він не бачив її багато років, і ймовірність того, що повірить, була нікчемно малою, та жінка вирішила не відступатися.

Вийшовши з вокзалу, американка опинилася на Piazza Vittorio Veneto. Там стояло безліч автобусів, що чекали на своїх туристів, які метушилися довкола з мапами в руках і фотоапаратами напоготові. Мелані відшукала припарковане біля узбіччя таксі — старезне та напіврозвалене, зі старанно затертими подряпинами на бампері й кутах капоту, колись яскраво-червоне Alfa Romeo. Вона наблизилася до автомобіля, привіталась із водієм ламаною італійською та сіла на заднє сидіння. У салоні авто виявилося геть чистим, навіть запахи приємно лоскотали носа, що було доволі незвично після мільйонів поїздок нью-йоркськими жовтими кебами.

— Buon giorno, bella signora, — відповів на привітання водій, заговоривши далі англійською, — гарненька американочка в найгарнішому місті Італії. Ласкаво прошу.

Італієць приязно всміхався, продовжуючи лежати на напіввідкинутому сидінні. Очі він ховав за темними окулярами, а головою впирався в складені замком на потилиці руки.

— How did you?..[36] — Мелані не знала, чому дивуватися — позі водія чи його здогадці, що вона зі Сполучених Штатів.

— L’accento… акцент виказує вас. Я щодня вожу американців, англійців, клятих французів і німців, тому за метри відчуваю, хто звідки.

— Ваша правда — я з Нью-Йорка.

— Без багажу? — Водій озирнувся в пошуках хоч якоїсь сумки, з якими зазвичай втрамбовуються до авто туристи.

— Я лише на день.

— Чудово! — Чоловік підвівся, повернув сидіння в сидяче положення й завів свою «альфу». — Куди прямуємо?

— На Piazza Alfonso, будь ласка.

— О, cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli. Неймовірний собор. Римські й близько не такі. Ви, синьйоро, щойно зайдете досередини — занімієте від його давньої краси.

Мелані зігнорувала зачіпки до бесіди. Хоч водій і був приязний чоловік середнього віку, не позбавлений шарму, як і більшість італійців, але вона прагнула тільки спокою, аби зібратися з думками. Жінка дістала із сумочки дзеркальце й оглянула темні кола під очима. Останні дні вона просто існувала, сон утікав від неї, гнаний фото й відео з архіву. Відтепер усе залежало від її витримки, упевненості у власних силах. Мелані й досі не вірилося, що вона зважилася на цю поїздку, але відступати тепер було пізно. Кілька мазків тональним кремом — і американка набула вигляду сповненої сил синьйорини.

Поїздка від залізничного вокзалу до Piazza Alfonso здалася коротшою, ніж того хотілося. Думки так і залишились розпорошеними по куточках свідомості. Вузькі вулички зі старою архітектурою та без звичної для нью-йоркських вулиць метушні припали Мелані до душі, і на мить їй забаглося зостатися тут назавжди. Виходити щоранку на балкон маленької квартирки, відчувати на губах солоний присмак моря, підставляти обличчя теплому сонцю й абсолютно нічим не перейматися. Та це тільки мрії. Вийшовши з таксі, американка розрахувалася та рушила в бік Катедрального собору.

Собор Святого Матвія — одного з чотирьох євангелістів, чиї рештки потрапили до міста 954 року, аби тепер покоїтися в склепі під головним вівтарем, — кликав ступити на монументальні сходи біля головного фасаду. Від колишнього, ще до реставрації, вигляду собор зберіг тільки фігури в основі порталу — лева та левицю з левеням. Існувала легенда, що під час одного із сарацинських набігів статуї левів ожили й заступили ворогам вхід до храму. Від самого вигляду кам’яних фігур жінці перехопило подих: очі немов живих тварин із німою підозрою проводжали її аж до вхідної брами.

З південного боку самотньо п’ялася в небо дзвіниця. Невелика циліндрична вежа височіла над чотирма квадратними ярусами. La cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli вважали