Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

до мого завдання. Вулиці для мене — ​нескінченне джерело матеріалу, невичерпний склад брухту. Я щодня прогулююсь із сумкою і збираю предмети, варті дослідження. Накопичив уже сотні експонатів, від надщерблених до розтрощених, від погнутих до розчавлених, від розкришених до зіпсутих.

— І що ви з ними робите?

— Даю імена.

— Імена?

— Я вигадую нові слова, які відповідатимуть цим речам.

— А, он воно що. Але як ви їх вибираєте? Як ви знаєте, що знайшли правильне слово?

— Я ніколи не помиляюся. Це — ​ознака генія.

— А можете навести приклад?

— Моїх слів?

— Так.

— Перепрошую, це неможливо. Зрозумійте, це — ​моя таємниця. От видам книжку, тоді ви й решта світу про все дізнаєтеся. Але поки що все мушу тримати в собі.

— Засекречена інформація.

— Точно, зовсім таємно.

— Вибачте.

— Та ви не засмучуйтеся, я вже скоро доведу свої знахідки до ладу. Й тоді почнуться великі речі. Це буде найважливіша подія в історії людства.

*

Друга зустріч відбулася трохи по дев’ятій наступного ранку. Була неділя, Стіллман вийшов із готелю на годину пізніше, ніж зазвичай. Пройшов два квартали до кафе «Мейвлавер», де зазвичай снідав, і сів за столик у глибині зали. Квінн набрався зухвальства, зайшов за старим і сів за той же столик, просто навпроти нього. Кілька хвилин Стіллман, здається, навіть не помічав його присутності. Тоді, піднявши погляд від меню, неуважно оглянув Квіннове обличчя. Судячи з усього, свого вчорашнього співрозмовника він не впізнав.

— Я вас знаю? — ​спитав він.

— Це навряд чи, — ​сказав Квінн. — ​Мене звати Генрі Дарк.

— О, — ​Стіллман кивнув. — ​А ви зразу до суті. Мені подобається.

— Без сорома казка.

— Казка? І що ж то за казка?

— Про солом’яного бичка, звичайно.

— О, так. Про солом’яного бичка. Звичайно. — ​Стіллман придивився до Квіннового обличчя, цього разу уважніше, але і з певною долею розгубленості. — ​Перепрошую, забув, як вас звати. Пам’ятаю, ви не так давно називали своє ім’я, але все вже забулося.

— Генрі Дарк, — ​сказав Квінн.

— Точно. Так, тепер згадав. Генрі Дарк. — ​Стіллман на мить зупинився і труснув головою. — ​На жаль, це неможливо, сер.

— Чому ні?

— Бо немає ніякого Генрі Дарка.

— Може, я не той Генрі Дарк. Не той, якого не існує.

— Гм-м-м. У цьому є певний резон. Буває ж таке, що двоє людей носять одне і те ж ім’я. Можливо, вас звати Генрі Дарк. Але ви — ​не той самий Генрі Дарк.

— Це ваш друг?

Стіллман розсміявся, мов почув дотепний жарт.

— Не зовсім. Бачте-но, ніякого Генрі Дарка ніколи й не існувало. Я його вигадав. Він — ​вигадка.

— Та ви що, — ​сказав Квінн із награним подивом.

— Ага, це персонаж у книжці, яку я колись написав. Вигадка.

— У голові не вкладається.

— І нікому не вкладалося, я всіх обдурив.

— Чудасія. І чого ж ви це зробили?

— Він, бачте-но, був мені потрібен. На той час певні мої ідеї виявилися надто небезпечними й контроверсійними. Тож я приписав їх іншому. Щоб захистити себе.

— А як ви обрали ім’я «Генрі Дарк»?

— Непогане ж ім’я, правда? Мені дуже подобається. Наче й загадки сповнене, а наче й цілком порядне. Воно відповідало моїм потребам. А крім того, було в нього таємне значення.

— Алюзія до темряви?

— Ні, що ви, це надто в лоб. Це все через ініціали, Г. Д. Це дуже важливо.

— Чому?

— А ви вгадайте.

— Не хочу.

— А ви спробуйте. Три спроби. Не вгадаєте — ​все розкажу.

Квінн мить помовчав, готовий докласти всіх сил.

— Г.Д., — ​сказав він. — ​Генрі Девід? Генрі Девід Торо?

— Холодно.

— Тоді як щодо «чистої і простої» Г.Д., поетки Гільди Дуліттл?

— Ще холодніше.

— Гаразд, третя спроба. Г.Д. Г… і Д… Секундочку… А як щодо… зараз-зараз… о… Так, ось і воно. Г — ​на честь слізливого філософа Геракліта. А Д — ​на честь розсміяного філософа Демокрита. Геракліт і Демокрит… два полюси діалектики.

— Дуже дотепна відповідь.

— А правильна?

— Ні, звісно, ні. Але дотепна.

— Але не можете сказати, що я одразу склав руки.

— Чого не можу, того не можу. Тому й винагороджу вас правильною відповіддю. Бо ви не склали руки. Готові?

— Готовий.

— Ініціали Г. Д. в імені Генрі Дарка відсилають до Гампті-Дампті.

— До кого?

— До Гампті-Дампті, він же Бовтун-Товстун. Яйце.

— До того, який «Бовтун-Товстун на мурі сидів»?

— Точно.

— Нічого не розумію.

— Бовтун-Товстун — ​досконале втілення стану людського. Слухайте мене уважно, пане. Адже що таке яйце? Це те, що ще не народилося. Парадокс, еге ж? Як Бовтун-Товстун може бути живий, якщо ще не народився? А він-бо живий, це точно. Ми це знаємо, бо він може говорити. Ба більше, він — ​філософ мови. «— Коли Я користуюся якимось словом, — ​доволі сухо зауважив Бовтун-Товстун, — ​то воно означає те, що я захочу… не більше й не менше.

— Але проблема в тому, — ​сказала Аліса, — ​чи МОЖЕТЕ ви змусити слова означати такі різні речі.

— Проблема в тому, — ​сказав Бовтун-Товстун, — ​хто кому хазяїн… от і все» [5].

— Льюїс Керролл.

— «Аліса у Задзеркаллі», розділ шостий.

— Цікаво.

— Це не просто, пане, цікаво. Це фундаментально. Послухайте уважно, може, щось та й зрозумієте. У цій короткій промові перед Алісою Бовтун-Товстун окреслює перспективи людських надій і підказує, як нам порятуватися: стати хазяями слів, якими ми говоримо, змусити мову задовольняти наші потреби. Бовтун-Товстун — ​пророк, людина, що розкриває істину світові, який ще до цього не готовий.

— Яка ж він людина?

— Перепрошую, заговорився. Яйце, звісно. Але ця помилка показова і підтверджує мою тезу. Адже всі люди по-своєму яйця. Ми існуємо, але ще не досягнули форми, яку нам роковано. Ми — ​чистий потенціал, приклад того, що ще не настало. Людина — ​створіння після Падіння, це ми з Буття знаємо. І Бовтун-Товстун теж упав. Він упав зі стіни, й ніхто не може скласти його докупи — ​ані король, ані кіннота, ані військо його звитяжне. Але ми всі мусимо цього прагнути. Це — ​наш людський обов’язок: знову скласти яйце. Адже всі ми, пане, — ​такі бовтуни-товстуни. Помогти йому — ​це помогти собі самим.

— Переконливий аргумент.

— Ґанджів ви у ньому не знайдете.

— Яйце без тріщини.

— Точно.

— І звідси бере витоки Генрі Дарк.

— Так. Але й це ще не все. Існує ще одне яйце.

— То яєць багато?

— На Бога, звісно, мільйони. Але те, яке в мене на думці, особливо відоме. Це, мабуть, найвідоміше яйце на світі.

— Тут я втрачаю нитку оповіді.

— Яйце Колумба.

— О, так, звісно.

— Ви знайомі з цим сюжетом?

— Хто ж із ним не знайомий?

— Чудова історія, правда? Коли виникла потреба поставити яйце на кінчик, Колумб просто по ньому постукав і надтріснув шкаралупу, щоб створити пласку діляночку, на якій яйце і стояло, коли він прибрав руку.

— І йому вдалося.

— Звичайно, вдалося, на те Колумб і геній. Він шукав рай, а відкрив Новий світ. Але ще не пізно перетворити його на рай.

— Точно.

— Визнаю, поки що мені не все вдавалося, але надія помирає останньою. Американці так ніколи й не втратили бажання відкривати нові світи. Пам’ятаєте, що сталося у 1969 році?

— Я багато чого пам’ятаю, про що ви?

— Людина ступила на місяць. Ви тільки уявіть, зацний пане. Людина ступила на місяць!

— Так, це пам’ятаю. За словами президента, це була найвеличніша подія з часів сотворіння світу.

— І він мав рацію. Це — ​єдина розумна теза,