Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

Я підглядав за нею, коли вона милась, ще дуже малим. Груди, стегна, сідниці, піхва. У неї був невеличкий вузький острівок на лобку — зараз я люблю, коли волосся взагалі там немає, але тоді воно мені подобалось. Вона — власниця соковитого тіла — ненавиділа наше життя. Ненавиділа за двох, Боже, спльовуючи підступні кісточки неспроданих карасиків. Спльовуючи сперму коханців. Шкодуючи, що я живий.

Я пішов до школи, не вміючи читати. Осоці було двадцять два, і їй було не до мене. Її батьки — я бачив тільки їхні могили — лишили по собі квартирку, де ми жили. Де ми ненавиділи життя. Але мова не про те. Я майже нічого не можу пригадати з ранньої школи, окрім стомленої молодої Анни у дверях класу — вона забирала мене й вела на базар. На сьодня це твій папка! — казала вона, віддаючи мене в руки енного чоловіка — поздоровайся з ним! Я кляв цих чоловіків, наскільки пам’ятаю, імпровізованим антиотченашом. Каюсь.

Пам’ятаю ось що: вони вчили мене битись. Тра’ бити в дихало, малий, а тоді ногою під коліно. Отако, малий, маладчага. І я бив. Вони прищеплювали мені тупу агресію, а я був хорошим учнем. Дуже хорошим.

Першою моєю жертвою був якийсь товстяк зі школи. Я побив його досить жорстоко, як для дитини. Здається, він сказав: твоя мамка спить з дідами. Другий був значно старший за мене, не скажу, за що, але я бив його ногами: кров юшила з його обличчя, а мені було смішно. Далі було багато інших — один почав задихатись (я бив у дихало! тоді — ногою під коліно! після — була моя імпровізація), і його ледь урятували. Велике і чесне каюсь. Мене боялися з малих років. Але одного разу зі мною вчинили розправу: їх було троє — символічно! — і вони майже вбили мене. Старший із них змушував мене цілувати йому голі ноги. Я цілував і плювався кров’ю. У лікарні осока дратувалась од моїх сліз — плач робив її сатанічно злою.

Не в церкві!

Вибачте, отче Зіновію. Каюсь.

Читаю далі: Вона брала мене пропахлою рибою рукою за горло, коли я плакав. Не реви, ти мене бісиш! Коли сльози змінюються страхом, Боже, дуже хочеться бігти. Доти, доки дихання й ноги стануть настільки важкими, що лишається просто впасти. І знову плакати. Але вже зовсім по-іншому. У цьому плачі вже є нотка полегкості, навіть просвіту від можливості втечі. Я робив так часто, і, коли повертався до Анни, вона теж плакала. Я приносив нам воду з варенням. І ми пили. І тікали. Один від одного.

Якось на базарі ще дуже малим я побачив, як пес їсть кішку. Я мав би перелякатись, але мені здалося, що це було дуже красиво. Хтось із енних чоловіків Анни хотів затулити мені очі, але я відмахувався. Це було під розкидчастим деревом — воно обросло омелою — ця поезія смерті здавалась мені геніальною — Боже, пробач за таку зухвалість. У ній приреченість римується з відходом. У ній багато білих віршів. Із досконалим ритмом. Він нагадує ритм коси, що заходить у голос трави.

Далі була школа середня. Тут я пам’ятаю більше. Мене вважали пропащим бідняком. Якби не моє вміння битись, мене би з’їли, як пес кішку (висока осока таки щось знала, коли віддавала мене базарним чоловікам). Я вчився тáк собі, мені було не до того: важливіше вміти жити, аніж вирішувати задачки про швидкість човнів і течій. Мені навчання давалось легко, тому й з останніми я справлявся, але мене не любили в школі: моя сорочка не була бездоганно білою. Одного разу мене вигнали з уроку через брудні нігті. Я вийшов зі школи й закурив. Каюсь. Бруд у голові гірше за бруд під нігтями.

Коли хлопчики вперше почали смикати свої збуджені прутики, я вже добре знав, що таке злягання чоловіка і жінки. Спершу я цілувався з якоюсь старшокласницею в затхлому дворику, а через рік-два мені вже робили мінет у заростях коло нашого будинку. Це була місцева проститутка. Я продав браслет Анни, щоби розрахуватися з нею. Каюсь. Пам’ятаю добре: тоді був день міста. Але нас із Тіною це мало цікавило. Тут треба додати: я цим ніколи не пишався.

Хтось із недолужиків — каюсь — мешканців нашого дому розповів про це Анні. Вона посміялася і дала мені цигарку: тоді ми вже курили разом. І я збуджувався від того, як вона це робить. Знаю, Боже, це зовсім не нормально. І зараз, коли я несу цю сумбурну сповідь, мені хочеться занурити своє висхле обличчя в студену криничну воду і змити своє минуле. А після — стесати до м’яса долоні об гостре каміння, щоби знищити лінію долі. Лінію життя. Усі лінії, які говорять про мене. А мо’, легше їх обпекти? Фізичний біль — це тільки підтвердження нашого існування. Іноді — коли всередині тебе бучавіє прозорість, і відчуття нестерпності стає достеменним і наскрізним абсолютом — хочеться увігнати в себе гостре лезо.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

В Анни були подруга. Скоріш за все, вона жива й зараз, але я не можу знати точно. Востаннє я випадково зустрів її в парку міста, з якого приїхав. Точніше — втік. Це було років десять тому. Вона гуляла з нашим сином.

Боже праведний, вічний сумніве, що на тебе стікають обсмоктані свічі, мені так глибоко в цій неозорній простиглій річці, що тримає в ній не вміння плавати, а страх утопитися. Мені так незносно дивитись у її суту глибінь і бачити понівечених риб, що в русі забувають про власну приреченість, і так огидно бути такою ж рибою. У цій річці немає води, Боже. Але:

тут є безліч цегляних акваріумів, наповнених слізьми; тут є завожена багнюка з різким запахом; тут є ковчеги і шхуни, набиті ворухким мурашшям; тут є пластмасові водорості, яким обпалюють кінцівки, щоби не вкрали; тут є хвилі, що несуть звуковий бруд у вушні мушлі; тут є пісок і каміння, з яких проростає біль; тут є Ти — з величезною риболовною сіткою; тут є ми — здатні лише на сумирне споглядання власного наближення до.

V

Шо він зробив? Чого його розшукують?

Він зробив страшне. Я не можу сказати цього до того, як знайду його. Мені треба дані про нього. Прошу відповідати Вас