read-books.club » Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

132
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20
Перейти на сторінку:
- ні во­ло­си­ною не по­ве­ла. Роз­ня­ли но­жем зціплені зу­би, ли­ну­ли в рот во­ди. Забу­лькотала во­на у горлі, - ста­ра пох­ли­ну­ла­ся, здриг­ну­ла - і розк­ри­ла очі.

- О-ох! - мов з-під землі, вир­ва­ло­ся з її груді. Ще раз збриз­ну­ли на неї во­ди, ще… Ста­ра підве­ла­ся, сіла. Го­ло­ва в неї, на­че в п'яної, хи­та­ла­ся, не дер­жа­ла­ся на в'язах.


- Підведіть! - ско­ман­ду­вав смот­ри­тель. Підве­ли ста­ру, по­са­ди­ли на стулі. Во­на при­ту­ли­ла свою го­ло­ву до холо­дної стіни й тяж­ко зітха­ла.


- Матушка! а, ма­туш­ка!- обізвав­ся мо­ло­денький мос­каль.- На­пей­тесь во­ди­цы.


- Ох… о-ох! - стог­на­ла ста­ра. - Си­ну мій… си­ну!..- сльози гра­дом ко­ти­ли­ся з очей.


- Водицы ис­пей­те, ма­туш­ка! - умов­ляв мос­каль, підводя­чи ку­холь до її ро­та. Ста­ра сьорбну­ла, лед­ве ковт­ну­ла.


- Що ж мені те­пер ро­би­ти, бідній? Що мені ка­за­ти, безта­ланній?.. - ла­ма­ючи ру­ки, мо­ви­ла во­на без­надійно.


- Їдьте до­до­му! - ска­зав смот­ри­тель.- Що ж вам тут роби­ти? Ви ба­чи­лись із си­ном? Ба­чи­ли, який він… Ми йо­го пе­ре­ве­де­мо у больни­цю.


Стара затіпа­ла­ся, об­ли­ла­ся слізьми, ус­та­ла - й ледве-ле­две по­ди­ба­ла до по­ро­га.


- Провести! - гук­нув смот­ри­тель.


Молоденький мос­каль, що поїв во­ди­цею, підбіг, узяв ста­ру під ру­ку. Так ра­зом во­ни вий­шли й за бра­му.


- Эй, ты! как те­бя зо­вут? - гук­нув мос­каль на маш­таліра.


- І досі Іван. А що? - оз­вав­ся той.


- Иди-ка, по­мо­ги до­весть ста­ру­ху до мес­та. Іван підійшов і взяв ста­ру під дру­гу ру­ку.


- Не вы­дер­жа­ла, бед­ная мать!


- Зомліли? - спи­тав­ся Іван.


Довели ста­ру до во­за. Підня­ли, по­са­ди­ли.


- Що ж мені ро­би­ти з нею? - пи­тав­ся Іван, див­ля­чи­ся на ста­ру, що, як за­ка­меніла, сиділа на возі, не ди­ви­лась ні на що, мов­ча­ла.


- Вези, брат, до­мой, - од­ка­зав мос­каль.


- Куди ж ти її по­ве­зеш?


- Домой. Из­вест­но.


- Як же її по­ве­зеш та­ку за сот­ню верст? - без­надійно мо­вив Іван.


- Сотня верст! Да, брат, да­ле­ко!


- А-а, гірка моя та не­щас­на го­ди­на, що я підря­дивсь на сю путь! - скрик­нув Іван, чу­ха­ючи го­ло­ву.. Потім він за­нуз­дав ко­ней, по­вер­нув по­воз­ку, сів і по­ма­лу поїхав на­зад. По­стать ста­рої, на­че об­ру­бок, ко­ли­ха­ла­ся то в той, то в дру­гий бік. Мо­ло­дий мос­каль сто­яв і про­во­див їх жалібним по­глядом, аж по­ки повоз­ка не ок­ри­ла­ся з очей…


- Вот, брат, ка­ко­вы бы­ва­ют де­ла на све­те! - про­мо­вив він до на­суп­ле­но­го ча­со­во­го.


- Мати? - по­ну­ро спи­тав­ся той.


- Мать! - зітхнув­ши, відка­зав мос­каль і скрився за бра­му.


А ча­со­вий зно­ву, як та ма­ши­на, за­хо­див ко­ло воріт. Раз-два! раз-два!..


Петро тілько ус­ко­чив у свою ха­ту, за­раз ки­нув­ся на по­стіль і прик­рив по­душ­кою го­ло­ву. Він увесь тремтів, як у трясці, скор­чу­вав­ся й хо­вав­ся під по­душ­кою. Тро­хи пере­годом, крадько­ма, ви­су­нув го­ло­ву з-під по­душ­ки й по­чав дос­лу­ха­тись. З сусідньої ха­ти, з-за стіни, ви­раз­но доноси­вся до йо­го чийсь важ­кий, жур­ли­вий спів. Пісня гу­ла, як сум тяж­кий; ту­жи­ла - як жур­ба пе­ку­ча на всю тюр­му… Пла­чем бриніла во­на у вог­ко­му хатньому повітрі. Пет­ро зовсім розк­рив го­ло­ву, підвівся, сів. Мов привіт знай­омо­го то­ва­ри­ша, пісня зве­се­ли­ла йо­го: він по­чав усміха­тись, проясня­тись. Він зра­зу пізнав і той го­лос, і ту пісню…


- Ага!.. ого!..- радіючи, скрик­нув Пет­ро.- То­ва­ри­шу щи­рий! і яким те­бе по­би­том за­нес­ло сю­ди?.. От спа­сибі, так спа­сибі!.. Неж­да­но, не­га­да­но. Ти ка­жеш: поїде­мо гу­ля­ти по Дніпрові?.. Доб­ре, поїде­мо!..


Петро схо­пив­ся; зап­лес­кав у до­лош­ки, забігав по хаті.


- Поїдемо! поїде­мо!.. Тілько от що: те­пер Дніпро та­кий сер­ди­тий, а в те­бе чо­вен хист­кий… Од­на­че, не біда! Я при­в'яжу се­бе, щоб не хи­та­тись.


Петро ки­нув­ся до пос­телі, ухо­пив прос­ти­ню у ру­ки… Де-е-р-ер! так і роз­па­на­хав упо­довж, вид­рав­ши стьожку зав­ширш­ки в до­ло­ню.


- До чо­го б тільки прив'яза­тись?.. Ага! Ось досі! дош­ки…


Руки у Пет­ра тру­си­ли­ся. Мит­тю він за­ки­нув стьожку за стовп­чик кро­ваті, мит­тю обк­ру­тив кру­гом шиї.


- Саме доб­ре! те­пер га­разд!.. Од­ча­люй те­пер!.. од­пи­хай, бра­те!..


І він ва­гою усього тіла наліг на стьожку, па­да­ючи на ко­ліна… Світ у віччю зак­ру­тив­ся, по­темнів; об­лич­чя синіло; го­ло­ва ниж­че та ниж­че спус­ка­ла­ся… Хви­ли­на…дру­га… тре­тя… Промінь яс­но­го сон­ця стрілою промчавсь крізь вікно й упав як­раз Пет­рові у ву­хо. Го­ло­ва йо­го ще ниж­че опусти­лася; ли­це на­ли­ло­ся крів'ю; очі витріщи­лись… а промінь заг­рав-заст­ри­бав на йо­го не­че­саній го­лові. Він мов стуко­тав у неї, бу­див йо­го… Шко­да! Не­за­ба­ром на­летіла си­за хма­ра і вкри­ла блис­ку­че сон­це. Сумні по­мер­ки розісла­ли­ся навк­ру­ги, - усе пох­муріло, за­тих­ло… Тілько з дру­гої ха­ти до­но­си­ла­ся сум­на, жур­ли­ва пісня… Аж ось во­на підня­лась уго­ру, заб­риніла, і - за­мер­ла… Хо­лод­но й пус­то ста­ло. Туло­вище Пет­ро­ве бо­жевільне ди­ви­ло­ся мерт­ви­ми очи­ма на чор­ну долівку - та нічо­го вже не ба­чи­ло.


Через три дні, над­вечір, виїздив з тю­рем­но­го дво­ру візок, на кот­ро­му ви­во­зи­ли гній і вся­ку не­чис­то­ту. Те­пер на йо­му ле­жа­ло щось прик­ри­те сірою ряд­ни­ною; а три­но­гу ко­би­лу по­га­няв, зза­ду іду­чи, кри­во­но­гий сто­рож.


То вез­ли шма­то­ва­не Пет­ро­ве тіло хо­ва­ти. Ко­би­ла дотя­гла до кла­до­ви­ща й ста­ла. Між кла­до­ви­щем і шля­хом, ко­ло око­пу, чорніла нег­ли­бо­ка яма; а на окопі сиділи два гра­барі - один чор­ня­вий, дру­гий біля­вий, і мовч­ки ку­ри­ли лю­льки. Ко­ли по­воз­ка наб­ли­зи­ла­ся, во­ни ра­зом ус­та­ли й узя­лися за ло­па­ти.


- Що во­но та­ке, скажіть на ми­лость бо­жу? - спи­тав біля­вий у сто­ро­жа.


- А бог йо­го знає.


- Старе чи мо­ло­де?


- Панич, - од­ка­зав сто­рож.


- Панич?! - дивуючись, скрик­ну­ли гра­барі.


- Що ж він зро­бив та­ке, що йо­го за­пер­ли? - спи­тав чорня­вий.


- А хто йо­го знає. Нічо­го не зро­бив; пи­сав щось та­ке…


Грабарі ста­ли, за­ду­ма­ли­ся.


- Отак, Пи­ли­пе, - ви­мо­вив біля­вий до чор­ня­во­го, - і вчи­ся - ли­хо, і не вчи­ся - ли­хо!


Узяли тру­ну з во­за, спус­ти­ли в яму й за­ки­да­ли зем­лею.


- Царство йо­му не­бес­не!- ска­зав Пи­лип, закінчив­ши ро­бо­ту. - Мо­же, він і доб­рий чо­ловік був…


- Тю-тю! - відка­зав сто­рож.- Яке йо­му царст­во не­бес­не - ко­ли повісив­ся?


- Лиха вже йо­го го­ди­на віша­ла, а не сам со­бою! - зарішив біля­вий.


І, за­ки­нув­ши ло­па­ти на плечі, пішли гра­барі по­за­ду во­за, по­пих­ку­ючи люлька­ми.


Сонце сіло. Зем­лю об­ня­ла ти­ха ніч. Не­бо роз­гор­ну­ло на­мет свій - синій, ши­ро­кий, гли­бо­кий. Зорі, мов малі діти, ви­див­ля­ли­ся з йо­го своїми блис­ку­чи­ми очи­ма. Місяць плив по не­бу, роз­ли­ва­ючи білу­ва­тий світ, кот­рий мішав­ся з вечірніми по­мер­ка­ми. Без­жур­но він ди­вив­ся на го­ри, до­лини, на вти­ха­юче місто. Бай­ду­же йо­му, що ро­би­ло­ся тут, на сій землі, - хо­лод­ним оком зо­рив він усю­ди… Що йо­му за діло, що край кла­до­ви­ща чорніла свіжою зем­лею свіжа мо­ги­ла? Та й ко­му яке діло до то­го?!


Ось на ши­ро­ко­му май­дані, з-за цер­ков­ної тіні, виткну­лось чо­ти­ри людських пос­таті. На де­кот­рих жовтіли на го­ловах со­лом'яні брилі, на дру­гих чорніли ви­сокі циліндри. У од­но­го дов­га

1 ... 19 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"