Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

і ніхто не заважав мені лежати голодному. Найкраще - коли люде не заважають один одному. Об’їдаєшся - об’їдайся. Голодаєш - голодай. Цей принцип життя діти очевидно зрозуміли так же ясно, як і старі, і грались собі. Мабуть, грались, бо вони кричали, бігали, стихали на хвилинку і знову знімали голоси. Я слухав і думав: «Справді, смішно бути песимістом. Надвечір сонце пече менше, а попоїсти можна у кожному ресторані. 50 коп.- і наїсися на два дні».

Так я думав, але мої думки нагло спинились: хтось жалісно стогнав. Прислухався: тиша. Я підняв голову і угледів гурт дітей, що стояли в 6-7 кроках. Якась дівчина, років 10-11, лежала і стогнала. «Прибили, ударили чимсь, нагло занедужала!» - промайнуло в моїй голові. «Пупорізко! Пупорізко! - хтось кричав.- Ти чого стоїш, заклавши руки? Ріж пупка! Ріж пупка!» У мене мороз пройшов по шкурі... «А ти, дівко, стогни. Коли родять, то стогнуть. А ти, шинкарко, принеси горілки піввідра. Усі питимете? Усі? Усі?» Якась маленька дівчинка, років 5, що стояла збоку, дивлячись із-під лоба, з пучками в роті, суворо проказала: «Вона гілка... я не питиму... Вона дузе не солодка».

Я зрозумів, що вони грались... Одлягло од серця, я ліг на лікоть і дивився на дітей. Та, що «родила», стогнала, «баба-пупорізка» з патичком у руках щось поралась біля неї, а «повитуха» держала в руках якусь незграбну червону ляльку. «Доктор» носився з білою ганчіркою, бігав до води, вмочав її і прикладав до «недужої». Аж ось «шинкарка» принесла у черепку «горілки» і почала частувати. Пили і співали безсоромні пісні.

Та, що «родила», стогнала. «Ходімте в шинок!» - «В шинок! в шинок!» - закричали діти і побігли кроків за 10 до човна і повлазили в нього. А «мати» схопилася, взяла дитину і почала її душити. Потім закопала її в пісок і зрівняла його, прибиваючи долонею. Постояла і то на одній, то на другій нозі поскакала до гурту.

Я не сказав «промови». В моїй голові заворушились думки, і я віддався їм і довго думав.

 

15.IV.1910

 

ІНТРОДУКЦІЯ

 

 

Навколо ніч… Прокльони, стогін, крики... Далекий грім гуде, реве, як звір. Добою блискавка стрілою пролетить по небу і ніч страшну осяє. З шаленим чорним людом, озброєним ножами, відважно борються [натхненні] діти. По білому убранню їх тече червона кров струмками, і свіжі полоси глибоких ран лежать на їх обличчях ніжних. «До гурту сміло! Всі ураз!» - дзвенять їх чисті голоси. І, ніби лебеді, летять вони на стан ворожий і мають крилами своїх убрань. І їхні погляди горять вогнем блискучим віри... Що смерть для їх? Удар ножа чи шаблі. О, любо битись за ідеї, пролити кров свою гарячу і славно вмерти без думок предсмертних. Ідея - дівчина вродлива, за неї згинуть - щастя пану! Над тим, який впаде підбитий, вона схиляється, бере його за руки і говоре: «О сокіл мій, тобі я вірю. Любив мене ти щиро! Віддав за мене ти всі скарби дорогі. На рух руки моєї ти не встояв і кинув все: і рідну хату, і всі ті утіхи. Ні сум старого батька, ні розпач матері твоєї, ні скрики сестер і братів тебе, що рвавсь мені назустріч, не спинили. О сокіл мій, тобі тепер я вірю, от тобі мій поцілунок. Ти захмелів вже, сокіл, ти заснув. О милий мій, спи солодко! Щасливий сон тобі і спокій».

А навкруги гудуть, як грім, гармати, бряжчить залізо, сталь і мовкне в [дитячім] тілі...

Добою блискавка осяє ніч і з нею ряд хрестів з тілами на курганах і зграю воронів злякає і спугне з хрестів високих...

Вони ж такі і хижі, й чорні, як чорні люде ті, що борються з дітьми в убраннях білих. А шляхом бранці мовчки йдуть, як янголи в кайданах... Круг їх блищать штики, і шаблі гострі в руках, міцних і чорних. Круг їх з обличчям [...] звірі хижі, і чуть далеко їх п’яний і безсоромний регіт, і чуть, як ляскають нагаї по тілах і хлещуть батоги великі. І чуть їх перед тими, які на землю впали з неба випадково... Ах, як вони знущаються над духом, над серцем чистим, як сльоза! Чому ж не спале їх огнезаступник? Поглянь: один плює в небесні очі Юнони, другий рукою лівою за полу взяв, а правою... проклятий... за чистий стан береться. Об тіло [звір! цигару] тре й туше...

А той - гидкий і п’яний... І вічний проклін на твій рід! Що робиш, богомільний?

Прокляття вічне, вічне, вічне тут і там, коли воно існує. Дивись! В задумі сам люципер похилився і мук для тебе вибрати не може... Дивись, як дияволи по них бігають, радіють і кричать: «Проклін! Проклін! Проклін!» Сховались десь в пітьмі глибокій бранці, замовкли скрики вакханалій... Борня ж іде і розростається все більш і більше... Багато згинуло юнацтва в стані білих... Але на поміч з хат повибігали діти, щоб битись, падать і вмирать... І б’ються діти з ворогом нерівним і, мов квітки, підкошені серпом, на землю падають і вмирають. А вороги сміються і радіють: на руках їхніх пута і кайдани; одні біля хрестів чекають з молотками, другі викопують могили. Як їх багато!.. І скільки кращих лицарів вже впало серед бою, і скільки у полоні найдужчих юнаків... Не роздивитися: чи ніч то стелеться навколо, чи то без ліку війська чорних... І пада дух в борцях завзятих, і хочуть деякі уже в ліси тікати і ховатись. Але у стані білих був сховався чародій, що з лірою в руках боровся з ворогом нерівним.

І в той час, коли втрачалась віра у борців, коли кайданів дзвін вчувався дужче, ішов вперед співець і починав співать натхненно пісню, на небо звівши очі. Він грав на лірі і співав свою легенду, зложену про двох сестер-нібелунгів.

 

У сонця ясного, великого сонця,

Родилося двоє близнят.

І сонце сказало: «Я їх подарую

Улюбленій мною землі».

 

І виросли діти, на диво вродливі,

З обличчями райдужних зір,

І, взявшись за руки, на променях злотних

Спустились на землю вони.

 

Був ранок - і люде двох сестер уздріли,

І сковані руки до їх