Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- Тепер сплати, кумко, довжок та й сиди собі у хатці, єк у бога за дверима, це місце чєсте!

- Я тому таки рада, кумочку Федірку; дай боже житє панам, шо лишили мені клин та й ще з колешні материян відступили.

- Таки так, шо дай боже панам житє! - бажають Семенишині гості.

Фляшка дзоркала об синю порцію стільки разів, скільки Семениха частувала гостей. По камеральних темних лісах розплилися голосні мужицькі п’яні голоси:

- Дай боже панам житє!

Так, от як ластівчине гніздо, висить на Магурі Тимофійова хата. Коли б хто з долини подивився на неї, то не знати, чи вгадав би, що то акурат хата. Небагато тих ялівцевих корчів довкола неї, а так її заслонюють, що лише жменю вершка видко. Але як Тимофіїха затопить у неділю під обід, то дим чімхає геть ’дгорі поверх корчів, і тоді будь-хто розпізнає, що то не чорний ріг кам’яної плити, а людська хата.

На Магурі нема їх більше, лиш Тимофійова сама одна, а довкола, куди оком кинути, все камар. Тому нікому не було в голові прокопати туди возову дорогу, аби був до хати вхід та й вихід. А Тимофієві й поготів се не в голові. Нащо йому дороги, коли нема що возити та й «тєгла» нема! Свою пилу винесе він і стежкою, як іде до схід сонця на трачку різати ковбки. Стежка хоч яйце качай; від цісарської дороги через гору просто перед сам поріг заведе. Відколи Тимофій прийшов на грунт Параски, то лиш один голий раз прийшлося йому нарікати на стежку. Тоді, як золотник ймив був його в попереці від того, що підіймав на трачці сирий дубовий ковбок, і він хотів умирати. Тоді провадила його Параска до сповіді у церковцю за третій звір.

- Аби-с си запала в озір’є на пресподнє, єка-с прикра! - стогнав тоді Тимофій. Але то лише раз так було, і він уже про те забув, а навіть опісля гнівався на «попа» за то, що не хотів зійти з цісарської дороги і з хати взяти тіло його середущого покійничка Митрика.

На самому вершку Магури стоїть високий побілений стовп, що його нащось там закопали «єднорали». Тимофій не навертався спершу до того стовпа. Але як раз пани справляли полювання і під тим стовпом склали свою «арнарію», а його закликали, аби сокотив, і відтак пачку тютюну за теє дали, то відтоді навик він до того стовпа. Як прийшло яке святце, то він не раз пересидів там ціле пополудне. І дуже радів, коли його відтак хто запитав:

- Ба шо, варе, показує ваша віха, бадіку Тимо’?

- Ге! показує, брачіки, на баталію, так дринчьила вчера, єк би плакала: буде каліцтво! - відповідав з рішучою певністю Тимофій, вдоволений тим, що люди признають йому немов право власності над стовпом.

Сьогодня вже ранісько вийшов простоволосий під «віху» і відмовляв отченаші до неділеньки святої. Відколи найстарша його донька Анничка вкалічіла, відтоді Параска дуже лоточить його. А то її верх у хаті, бо вона на дідизнині, а він лишень «на груннті», тому мусить угоджати.

- Ти приймаку, ти загнав мене в біду та й збавив мені дитину. Казала-сми: не бери корову від жида, най щєзає від нас, а ти, господарю, сво́ї та сво́ї. У папір було моє слово завити, чуєш, у па-а-пі-і-ір! - дорікала йому безнастанно Параска, а Анничка ще помагала нені.

Тому Тимофій усе втікав із хати. Вчора обіцявся кум Танасій повернути до нього та й подивитися, що Анничці хибує. Він добре розуміється на маржині!

Тимофій пантрує під стовпом, коли кум ітиме із лісничим до коршми. Доконче хотів би зацитькати Параску, щоби так не уїдала на нього. Вона при чужому не буде рипіти-дорікати, але буде соромитися.

Нарешті діждався Тимофій кума. От іде дорогою ’д горі так, як би від коршми.

- Куме, гив! - крикнув він двічі своїм дрантивим голосом.

- Агив! - відозвався кум.

- А ждіт-ко!

Тимофій зійшов на дорогу і привітався з кумом, а відтак став вихваляти сьогоднішнє верем’я. Коли ж крок за кроком дійшли до того місця, де зачинається вбік стежка до Тимофійової хати, став Тимофій пригадувати кумові свою вчорашню просьбу.

- Ану, будьте зобашні, кумочко Тана’, та й зайдіт на чєсок до мене.

- Та то так, єк-сми вам сказав, куме Тимо’: єк поголубіло ціле око, то рахувати, шо буде більмо. Але пізнає шо на то око?

- Та отік із-за ніготь, може, пізнає, а може й ні.

- Я бих з радної душі, кумочку, пішов, але тото біда, шо пилуюси, бо пан жде у коршмі. Аді, сказав тепер: аби мені зараз була слуга! - та й мус бути, хоть з-під землі бери. Знаєте, кумочку, то служба.

- Ей, говоріт сво́ї, таки ходіт на чєсок та й решта; сегодни однако неділя.

- Гм, або я знаю? Ну, але піду-таки, бо-сми вас побезпечив та й то моя фіна, ваша Анничка.

- Ану-ко, ану, єкби ваша ласка, ходіт та глипните. Ви, май, туди коло маржинки знаєтеси та й таки ратуєте добрим людям, дав би вам біг здоровлєчко та й ласку небесну.

- Ей, ратуєси, чіму бих не ратував, таже то, віді, худібка кождому мила!

- А! єк єкийс казав: за жінков так не жєль, єк за маржинков; сегодни корова - то мама в хаті.

- Берім таки хоть куди, то корова мама в хаті! Збудешси чілідини, то сто за тобов шнирітиме та й шкіритиси, а коровку єк відженеш від хати, то будь здоров. Хоч бери та їж собі гоголі!

Бадіка Танасій, що йшов позаду, пристанув на хвилину, виймив із уст люльку, поковтав нею по цибусі, вицідив «дзєму» з вушка, поправив протичкою перегорілий жужіль маркотки та й доложив губки, щоби ліпше курилося. За той час відійшов від него на пару ступнів бадіка Тимофій і аж тоді запримітив, що не чує за собою кумового ходу. Він пристанув і собі, а щоби не оглядатися буцім без причини, став говорити тим самим голосом,