Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

class="book">Важко долали кожний метр землі. Тільки коли передова лишилася далеко позаду, коли голоси солдатів і гомін війни вщухли, вони наважились підвестися з землі. Короткими перебіжками дісталися до покинутого баштана, обійшли спалену хатину, біля якої стояла гарба з поламаною голоблею, і подалися до дерев, що темніли біля дороги. Тут їх окликнули, і вони зупинились, затамувавши подих, стискаючи пальцями зброю, але Гасовський миттю зорієнтувався, відповів по-румунському якимсь солоним прислів'ям, у відповідь засміялись, і вони, стримуючи дрож у колінах, спокійно, на очах у румунів, що сиділи на армійських хурах з провіантом чи фуражем, звернули з дороги, щоб спробувати перейти її в іншому місці. У темряві румунські їздові прийняли їх за своїх.

Тепер уже пахло не тільки степом — здичавілою черствою землею, пилюкою і чебрецем — дедалі міцніше пахло солоною водою. Відчувалася близькість Великого Аджаликського лиману.

Дорога йшла під гору, і хури, що торохтіли, ніби скотилися з неї в темряву. Крізь листя дерев проглядали рідкі, по-осінньому холодні зорі. Глянувши на годинника, Гасовський занепокоївся. Він зрозумів, що вибору нема. Треба осідлати дорогу.

— Приготувати гранати, — наказав він пошепки. — Про всяк випадок.

Вибравши момент, коли тиша здавалася цілком надійною, Гасовський двома стрибками перемахнув через дорогу і впав у кювет. Нечай, Кость, Бєлкін і Сеня-Сенечка кинулися за ним. І одразу ж почули, як по дорозі торохкотить машина.

Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.

— Відповзти по одному, — наказав Гасовський. — Он до тих дерев, бачите?

Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,

— Май совість, — прошепотів Кость Арабаджі.

Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін — Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.

Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.

— Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, — сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Дістатися б до лиману, — мовив Нечай. — Пересиділи б в очеретах.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді капець, — Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. — Треба встигнути.

Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.

Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого — ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.

Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:

— Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…

Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.

— Тільки без шуму, — повторив Гасовський.

Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити.

— Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка.

Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.

Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.

— Ну, що?

— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.

— Гадаєш, це румуни?

— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.

— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.

Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.

— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…

— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?

— Я сам… Ти наших поклич.

Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.

У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.

Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.

— Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…

— А Шкляр де?

— На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.

Вони зачекали, поки він злізе на землю.

— До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше.

Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.

— Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі.

— Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.

— Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось.

— Я не про те… — Кость хотів виправдатися.

— Припинити розмови, — обірвав його Гасовський.

Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в