Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Небезпечно подорожувати морем вночі на вутлому човнику, без компаса, не знаючи течій і берегової лінії. А все-таки набагато краще, аніж пливти без човна.

Мишко Лимар орієнтувався по зірках, і пірога швидко йшла вперед. Та незабаром небо потьмарилося, бриз почав зривати баранці на хвилях, гальмував просування. Нарешті, стало темно, хоч у око стрель.

Михайло гріб щосили, а човен кудись несло. Ліворуч? Праворуч?.. Чи, може, навіть у відкрите море?

Та ось попереду почувся шум. То не був гуркіт прибою, коли шалені хвилі навально б'ють об скелястий берег. Розмірені ритмічні звуки нагадували шурхіт численних кроків по піску.

Ніс човна вдарився об щось, і по обличчю Лимаря хльоснули гілки. Промайнув у тумані стовбур дерева… ще один…

Це був мангровий ліс, — дивний ліс, що росте прямо у воді і навіть відвойовує собі крок за кроком територію в моря: мангрові плоди, схожі на великі наконечники списів, падають просто в мул і за якихось кілька годин проростають, даючи початок новому дереву.

Лимар нічого цього не знав. Він тільки дивувався з чудного лісу та злився, що не було способу проїхати далі. Пірогу довелося прип'ясти до стовбура.

Незабаром розвиднилося, і Лимар міг обдивитися навколо себе детальніше.

Жовтозелена каламутна вода збігала з лісу — почався відплив. Оголювалися численні корені — кожне з могутніх дерев стояло на химерних покручених підставках. Гілки угорі перепліталися в суцільне зелене шатро.

Зійшло сонце. І раптом десь далеко у хащах пролунав басовитий сумний голос:

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу…

До нього приєднався чийсь інший — верескливий і настирливий:

— Ху-ут, ху-ут, ут, ут, віт, віт!.. — і зовсім тонкий і дзвінкий: — Хей-хей-хей!..

Лимар здригнувся: що це може бути?

Тримаючи пістолет напоготові, він стрибнув з човна на клаптик, здавалося б, зовсім сухої землі… та й пірнув у грузький мул майже по пояс.

Мишко ледве вибрався з пастки і, вже не бажаючи наражатися на небезпеку, подерся по гілках нагору. З дерева на дерево, — отак він просувався в глиб Малайї.

Нарешті, мангровий ліс скінчився. За невеликою галявиною, вздовж якої текла неширока повновода річка, починалися джунглі, та ще й такі, що, здавалося, крізь них не пройде жодна істота.

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу… — знову, зовсім близько завів хтось свою тоскну пісню.

Лимар придивився уважніше.

На гілках височезного, оповитого ліанами та вкритого численними червоними квітками дерева сиділо кілька великих чорних мавп.

Він полегшено зітхнув і ступив крок уперед. Мавп наче вихором змело з їхніх місць. Припинилася безладна ранкова пісня.

Обережно обмацуючи грунт, Лимар подався до річки. Перепливти її було б легко, — він так і хотів зробити. Але щойно він вліз у воду, як одразу ж вискочив звідти, немов ошпарений.

На мілині, метрів за п'ять від нього, лежав великий зеленосірий крокодил.

— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.

Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? — то хай так, аби тільки дали спокій.

Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, — ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда — кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.

— Ходімо! — Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. — Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.

Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.

— Ні. Ліворуч, — командував Сміт. — Тепер — прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.

Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе — німе, холодне, байдуже.

Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.

Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:

— Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.

Петерсон підвів голову. Сміт зник.

Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері — до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.

Петерсон пройшовся коридором — сорок шість кроків — і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі — інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі — якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:

— Хто?