Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

— У вас на Новий рік теж співають? Співи — це майже найголовніше і найкраще в цьому святі.

— Твоя правда. Без пісень не буває справжнього Нового року. Спочатку співають заспівувачі, а потім подяку Ованійо співають усі разом. Знаєш, Новий рік, власне кажучи, ми святкуємо тому, що Отеронгтонгнія народжується знову.

— Хто ж це такий? Я ще ніколи не чув цього імені.

— Охоче вірю. Білі люди нічого не знають про Авенгай.

Хлопець допитливо глянув на матір, що говорила такі дивні слова. Через димохід зазирало морозне зимове небо, але ось воно зникло за хмарою диму від великого оберемка хмизу, який підкинули у вогнище. Червоні вогники підстрибували, перебиралися з гілки на гілку і зрештою злилися в тріскуче полум'я, яке своїм гарячим диханням віяло сірій холодній зимі прямо в обличчя.

Мати вилила із двох тиков воду в казан і повісила його над полум'ям. Хлопець з насолодою потягнувся у теплі. Полуденне Сонце сіла на високому порозі кімнати і почала лущити кукурудзу. Золоте зерно з-під сильних рук пострибало у кошик. Мати знову заговорила.

— Авенгай — наша прародителька. Коли вона прийшла у наш світ, у неї не було ні хатини, ні вогню, навіть нічого було їсти. Незабаром у неї знайшлося двоє дітей, хлопчиків-близнят, але вона була настільки бідна, що не мала навіть шкури, щоб загорнути малят. Тоді ще не було Сонця, а Земля була холодна і темна. Бідолашній матері допомогли звірі, збудували маленьку хатку, запалили вогнище і наварили маїсової каші. Один із близнят був добрий Отеронгтонгнія — Маленький Кленочок, який дав людям Сонце і озеленив землю. Він кожної зими народжується знову, якраз тоді, коли ми святкуємо Новий рік.

Хлопець дивився на матір широко розкритими очима: це ж йому все відоме, він часто чув про це, тільки з іншими іменами. А в батьковій товстій книжці був навіть малюнок, на якому зображено убогий хлів з худобою і немовлятко у яслах. Він поспішно перебив матір:

— Чи не було у Авенгай в'ючного коня з собою?

Полуденне Сонце посміхнулася.

— Про це я нічого не знаю; знаю тільки, що вона була дуже бідна і самотня прийшла з своїми дітьми у наш світ.

— А вона не з чужої країни прийшла?

— Ні. Вона впала з верхнього світу на нашу Землю. Там, угорі, є велетенське дерево, білі квіти якого випромінюють світло, таке яскраве, як сонце. Біля цього дерева жили онгве — первісні істоти, до яких належала і Авенгай. Одного разу вождь первісних істот примусив їх викопати дерево з корінням і заглянути в яму. Авенгай занадто перехилилась, її штовхнули, і вона впала на нашу Землю. Відтоді вона у нас, і поки зеленіють луки, поки дерева вкриваються листям, доти її син Маленький Кленочок кожного разу народжуватиметься знову. Така воля творця Ованійо.

Голубий Птах прислухався до тихого голосу. Історія різдва тут, під Довгим Дахом, була зовсім іншою, ніж у дерев'яному будиночку в Рейстауні, але все ж таки вона вабила, як рідна мелодія, що хоч трохи втішала серце хлопчика.

«Може, я недаремно розмалював дощечку», подумав він.

Після цієї розмови з матір'ю дні линули швидше. «Місяці, маленького морозу» минав, і наближався «Короткий місяць», за яким ішов жаданий «Довгий місяць». Діти хвилювалися, вони мріяли лише про Новий рік і всюди торохтіли тріскачками з дубової кори, наповненими вишневими кісточками. У Малії та Козулі тільки й мови було про це. Обоє набридали матері, щоб вона зробила їм маски жебраків — звичайні чотирикутні голубі або червоні клаптики з прорізом для очей, і вони завжди починали з тих родичів, які минулого року були найщедрішими. Малія розповідала названому братові, що батькова рідня найщедріше обдаровує дітей.

— Я від батькових сестер у хаті Соколів одержувала завжди найбільше, останнього разу навіть такий великий шматок кленового цукру, як моя долоня. І цього року підемо спершу туди.

Кінець кінцем і Голубий Птах уже ніяк не міг дочекатися цього дня. Без угаву туркотіли діти матері у вуха:

— Завтра прийдуть дядьки?

А Малія частіше нагадувала братові:

— Добре тримай свого Шнапа! Коли собака кусає дядьків, це означає нещастя. Таких собак убивають, а свято відкладають надалі.

«Довгий місяць» почався тріскучими морозами. Вогнища горіли тепер усю ніч; коли хто-небудь прокидався, то підкладав кілька полін. Отвір для диму затулили, залишивши тільки вузеньку щілину. Навіть мисливці не пішли на полювання, бо завірюхи замітали сліди всякої дичини.

Якось вранці, коли діти, сидячи біля вогнища, доїдали хліб, почувся гучний спів.

— Дядьки! — вигукнула Малія і схопилася. Навіть Шнап підстрибнув і збирався кинутись до дверей, та Голубий Птах вчасно затримав його і заспокоїв.

Раптом спів затих, іу стінку хати загриміли удари, потім відчинилися двері і ввійшли — з льодяним подихом снігу й морозу — двоє чоловіків у довгих буйволячих шкурах. Вони зупинилися біля першого вогнища. Мерехтливі язики полум'я освітлювали жовті, з маїсового листя вінки на головах і чудні червоні знаки на довгих товкачах для маїсу, які вони тримали у посинілих від морозу руках. Гучним голосом один з прибулих звернувся до дітей:

— Мої племінниці, мої племінниці, мої племінники, мої племінники! Повідомляємо, що за нашим старим звичаєм починається Новий рік. Запрошуємо вас взяти участь у святі. Слухайте, слухайте, слухайте! Приводьте в порядок свої будинки! Вивезіть геть усе сміття! Ніщо не повинно заважати святу. На те воля Великого Духа Ованійо.

Після цієї промови дядьки знову заспівали і попрямували до виходу. Ще не зникли посланці за дверима, як Шнап зірвався з місця і помчав навздогін. Голубий Птах і Малія випустили з рук хліб і кинулися за ним, але собака вмить був уже за порогом.

У хлопця з переляку мало не розірвалося серце. «Хоч би Шнап нікого з них не вкусив», з острахом подумав він і подався надвір. Проте собака, здавалося, знав, як належить поводитись: він бігав навколо посланців, радісно гавкаючи, валявся в снігу і підкидав угору то лапами, то мордою білі грудки снігу. Малія затряслася від сміху.