Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

не здався — не вийшов, хоч Колін відчував, що він десь тут близько, та він і не міг відійти, далеко. Однак шукати його безглуздо, це ясно. Колін викинув на траву ще одну батарею. Останню, резервну. Звичайно, це не гарантія порятунку. Але кому з нас рятунок гарантований? Нікому. Проте результати експедиції — її звіт, бодай у тому вигляді, в якому він був нині, — мусять бути врятовані за всяку ціну.
4

Реет згорів, коли густина часу була вже дуже близька до сучасної. Колін ледве встиг увімкнути автоматику виходу і виринути із субчасу невідомо де.

Вихід пройшов погано. Щось бряжчало і скреготало. Хронокар сильно труснуло раз і вдруге. Відтак усе затихло. Крізь баню в кабіну хронокара зайшла темрява. Очевидячки, була ніч. Тхнуло горілим пластиком. Отже, рест усе-таки згорів. Далося взнаки переродження комірок. Трохи не дотяг. Шкода. Цікаво, що це за епоха? По лічильниках уже не визначиш — дистанція до сучасності надто мала. Ясно, що тут час населений. Населений людьми.

Чи великі пошкодження? Найнебезпечніша мить у хроногації — вихід. У субчасі ніщо не страшне: у просторі, який ти займаєш, може перебувати що завгодно, та оскільки тебе в цьому часі нема, немає і взаємодії між тілами. Інша річ, коли виходиш із субчасу: машина немовби раптово з'являється в просторі, і, коли в ньому щось є тієї миті часу, яка стане і твоєю миттю, взаємодія може бути досить неприємна.

Ну, вона вже сталася, ця взаємодія. Тепер треба думати в основному про те, що ще має статися.

В якому стані машина? Чи остаточно безнадійний рест? Усе це можна з'ясувати зараз, але треба все добре освітити. За банею ніч. Вмикати прожектор небезпечно. І так порушено основне правило — зроблено зупинку у заселеній епосі. Тієї хвилини, коли рест ударив чергою трісків — комірки полетіли підряд, — Колін навіть не встиг подумати, що порушує правила. Він просто ввімкнув автоматику, тут розум не брав участі. Тим паче треба було обдумати все тепер. Привернути увагу людей? Що тут — ліс чи місто? Однаково люди можуть бути поряд. Вони побачать. Що тоді буде?

Залягла тиша. Це значить, що нині тут нема війни. Чи так? Мабуть, так. Попервах — дивно: в минулому завжди відбувались війни. Ну, та не всі ж вони були світові. Отож були такі місця, де війн у дану мить не було.

Авжеж, чимале багаття буде тут, та хіба не однаково — спалять тебе, як сатану, чи рознесуть, розірвуть на шматочки, як шпигуна. Невеселі часи. І за що тільки люди поважають предків? Мабуть, лишень за те, що предтечі навіть і за таких умов умудрялися йти вперед. І дали початок нам. Однак у ті часи таких було менше.

Звичайно, дуже добре було б, коли б вони нічого не могли заподіяти нам у період таких ось вимушених зупинок хроногації. Але предки можуть: вони ж перебувають у своєму часі, і все, що тут відбувається, доступне їхньому діянню, хоч, напевне, не їхньому розумінню.

Одначе пора скерувати думки по-діловому. Це важко. Думки розігнались, і, щоб змінити напрямок їхнього руху, треба докласти немало зусиль. Докладемо.

Колін доклав. Він повільно, методично прочитав показники всіх приладів за таким порядком, як і належало. Такі дії, нейтральні за своїм характером, відіграють роль гальмівника для думок, що надто розігнались. Коли огляд було завершено, Колін відчув себе готовим до конкретного, ділового мислення, до розв'язання питань.

Отже, питання перше: де ми? В якому часі? За десять, сто чи тисячу років від сучасності? Для початку потрібен хоч би порядок величини.

Як це встановити? Інструкцій, настанов і правил щодо цього нема. Є одне правило: у населеному мінусі не зупинятись. І є ще правило: коли вже така зупинка станеться…

Та про це потім. Отож методики орієнтації в населеному часі не розроблено. Візьмемось за це. Тим паче, що вибирати особливо ні з чого.

Можна зробити ось як: вийти з хронокара. Знайти будівлю. Або інші сліди діяльності людини. Машини, оброблені поля тощо. І по них визначити епоху. Наприклад, саморухливий екіпаж — це вже друге тисячоліття того, що в минулому називалось нашою ерою. І навіть точніше: друга половина цього тисячоліття. Здається, навіть остання чверть. Бетонні споруди — також остання чверть. Але будівлі з бетону споруджували ще й на початку третього тисячоліття. Шкода, що я не історик. Шкода. Та хто ж у нормальній обстановці думає про те, що може настати мить, коли життя людей залежатиме від того, як добре (чи погано) ти знатимеш історію?

Можна зустріти людину й спробувати визначити епоху з її одягу. Проте тут заплутатися ще легше. Межу між короткими й довгими штаньми чи між штаньми й відсутністю їх приблизно (в масштабі століть) провести ще можна. Однак орієнтуватися в десятиліттях на основі широких або вузьких штанів здається вже зовсім неможливо. Тим паче, що вони змінювалися не раз. Але ж зараз важливі саме десятиліття. Надворі ніч. Дожидатися світанку не можна, бо є друге правило, яке каже: коли ж зупинка у населеному мінусі все-таки станеться…

Колін удруге відігнав думку про це правило. Встигне ще про це. Поки що ясно тільки, що спосіб орієнтації по конкретних зразках матеріальної культури в даному випадку непридатний.

Останні століття характеризуються розвинутим зв'язком. Правда, принципи його змінювались. Та це й само по собі може служити для орієнтації. Коли вдасться ввімкнутися в цей зв'язок, то можна буде, якщо поталанить, визначити час із точністю навіть до року. Якщо ж зв'язку не буде, це теж правитиме за ознаку…

Просто, як усе геніальне. Колін простяг руку до вмонтованого в пульт мім-приймача. Зараз він увімкне. І раптом з динаміка долине голос. Нормальний людський голос!

Колін увімкнув приймач обережним рухом. Можна було подумати, що він боїться, різко ввімкнувши, пошкодити контури, хоч, насправді, пошкодити їх можна було б хіба що каменюкою. Та все ж Колін постарався ввімкнути апарат якомога м'якше. Він просто хвилювався.

Шкала засвітилась. Колін увімкнув автоналадку. Бігунець поволі поїхав по шкалі. Він вільно дістався до