Читати книгу - "Маленькі дикуни"

— Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… — боязко додав Ян, — краще було б… підрубити кругом.

— Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани.

— Згоден, — одказав Ян. — І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині.

Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі.

— Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова — його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники — і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.

Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом — ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.

Був тихий червневий вечір. Сила-силенна пташок ось уже вдруге за день влаштували чудовий концерт. На кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і розповідала всім довкола про своє неймовірне щастя.

Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ — жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка — мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака.

— Клік-клік-клік — видала вона бойовий клич і помчала назустріч удесятеро більшому яструбу. Чорно-білою стрілою пташка уп’ялась яструбу поміж крил саме в ту мить, коли жайворонок у розпачі припав до землі й сховав голову в очікуванні смертельного удару. Од несподіваного удару яструб із жахом відскочив. Раптом, наче дикий кінь, він скинув нападника і зник у лісових хащах, а мухоловка завернула додому.

— Оце молодець! — промовив Сем із щирим захопленням.

Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки.

Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців.

— Диви, плиска, — кинув Сем.

— Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! — впевнено вигукнув Ян.

— Ну, можливо, не знаю, — погодився Сем.

— А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, — згадав Ян їхню першу розмову.

Сем пирхнув:

— Ну трохи похвастав, з ким не буває?..

Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика — і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці — луговий жайворонок; трохи далі від нього — плиска; внизу, на камінчику — вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух.

— Яка краса! — вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова.

Пташки не терплять вітру, і то був їхній день — довкола панувала мертва тиша.

Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.

Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова.

Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором.

Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.

— Я хотів би лишитися тут назавжди, — сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер.

Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє.

Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів:

— Сова! Велика сова-реготуха!

У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови.