Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подеколи вірші Максимчук мають структуру притчі. Хотілося сказати: кафкіанської притчі, однак це було б ризикованим наближенням, бодай тому, що в її поезії взагалі доволі важко простежити літературні впливи, а якщо вони й озиваються, переважно в найраніших віршах, то майже завжди в докорінно трансформованому вигляді — як от у випадку зі щойно згаданим «Сміхом Офелії» або численними алюзіями з античної літератури. Тому краще сказати, що ці притчеподібні поезії породжені тим самим міфотворчим джерелом високого модернізму, що й притчі Кафки. «Вогкий ворс бруківки на незнайомих вулицях під…», «Волосся часу знову відросло…», «Тут вікна всі обличчями до сходу…» та багато інших поезій (і навіть окремих образів) нагадують фраґменти ширших нарацій, клапті по-своєму сакральних оповідей, які власне через оцю свою сакральність не можуть бути повідомлені повністю, щоб не стати легкою здобиччю профана й дилетанта. Водночас вони нагадують витвори платонівського анамнезису, гранично зосереджене вдивляння-пригадування побаченого в світі ідей і наполегливі спроби виповісти умоглядні видива не зовсім придатною для такого застосування, бо ж побудованою на видимостях поцейбічного світу, мовою:
Віддалік, ген за отим висохлим мандариновим деревом, сидить нерухомий. Язик йому, кажуть, посивів від часу та невимовлених слів. Може, всох, як гілки обраного ним дерева… («Віддалік, ген за отим…», «Ксенії», с. 151)
Створюючи отакі зримі й суґестивні картини, Максимчук як міфотворець, поміж тим, нікого не навертає у віру своїх видінь. Вони засадничо недидактичні, нічому не вчать, легкі й ніжні імпресії інтроверсії, ретельні констатації фантазмів, аподиктичні артефакти. Єдине, що важить — створювана емоція, неспростовна вірогідність образу і майже завжди — віртуозно вибудуваний звукопис, медитативні мантри рефренів, що докладно відтворюють рух невагомої пари з вуст у небі свідомості:
Наче тіні від зміїв повітряних — їхні сумніви. Ковзають і зникають. Ковзають і зникають. («Віддалік, ген за отим…», «Ксенії», с. 151)
Часом міф любить ховатися під маскою буденного і звичайного, настільки звичайного, що його не зауважують, як суще, не розрізняють як власне міф, чого останньому, може, й треба — не виключено, задля самозбереження в повністю розчаклованій епосі. Неможливо двічі увійти в міф одним і тим самим чином, насамперед тому, що ми ніколи не залишаємося сталими собою:
І двічі увійти в єдину мить, собою залишаючись, я впевнена, можливо тільки в пам 'яті. Окремо беруться до уваги божевільні й ті, котрих за божевілля мінус хаос, зовемо ґеніями, чи святими. Бо хто ж іще вогонь нестиме на власних спинах, щоби нас немов метеликів нічних, вести, освітлюючи те, що стане шляхом… («Неначе в потязі, що вищить швидкість…», «Ксенії», с. 181)
По-гельдерлінівському сформульоване чи то питання, чи констатація змушує пильніше придивитися до цитованого вірша, в якому спочатку йшлося про щось таке на позір звичне й нуднувате, як львівська негода: про ляпаси дощу, про чужих собак і катастрофічну незатишність вогкого дня, схожого на інші, схожого на лист без зворотної адреси. Лист, який не передбачає відповіді, — місткий символ остаточного розриву коду комунікації, безпритульний спам на адресу колишньої єдності. Розрив чи не завжди є непередбаченим збоєм, уриванням безперешкодного було плину. («Плин — річ зрозуміла, особливо древнім», — нагадує Оксана Максимчук). Розрив — це бездоріжжя, забуття людиною якоїсь ґрунтовної істини, необхідної для орієнтації і подальшої ходи в напрямку до себе, до дедалі повнішого і певнішого збування в людському. Забування замість збування, бездомність замість мешкання, блукання манівцями сущого — о, ми добре пам’ятаємо ці тривожні гайдеґґерівські мотиви, близькі також — хоч і перебрані в інші поняттєві шати — Стусові. Отже, мить, коли ти є собою, перебуваючи в сталому зв’язку (сказати б, шлюбі) з богами, вітчизною і шляхом — неповторна, відтворювана щойно в пам’яті. Але поетеса вносить корективи до відомого гераклітівського топосу, беручи до уваги закономірності непередбачуваних, тих, «котрих за божевілля мінус хаос, / зовемо ґеніями, чи святими». Якраз їхній спів усуває розрив і відчуження, заново усталюючи зв’язок зі світом.
«Спів — не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути собою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. /…/ бо ми — малі співці, що мають Ґеніальні Орфеївські обов’язки перед усесвітом — естетизувати його — теж не своєю волею, а кривою самоволею природи самості. Світ схиляється до нас, ждучи від нас Орфеївського співу і повіривши в нас», — писав Стус в одному з найгарніших своїх листів (В. Стус, лист до дружини, 5–9.02.1975). Якраз на ґеніїв та святих у вірші Максимчук покладено «Ґеніальні Орфеївські обов’язки» зцілення обірваного шляху мови, адже шлях стає шляхом тільки тоді, коли його прокладають, мова є собою вповні тільки тоді, коли нею складають вірші, а спів істинно є співом доти, доки звучить. Проте, цей сполох спогаду про належне одразу згасає, переходячи в щемкий фінал:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]», після закриття браузера.