Читати книгу - "Векша"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рибу готував сам Куделя. Почистив, посолив, загорнув її у якесь пахуче, прожилкувате, схоже на лопушине листя, загріб у пісок, а вже зверху розклав багаття. Вийшла така смачна вечеря, що вони втрьох воднораз з’їли і сома, й щупака.
Відтоді уже все по-іншому пішло у поході. Рушили не вдосвіта, як завжди, а почекали, доки зовсім розвиднілось. Вклонилися ласкавому Даждьбогу, склали жертви водяним духам, щоб ті не перевертали човнів, не підставляли під днища гостряки, не спрямовували на каміння та вири, і попливли з приспущеними вітрилами судно за судном.
Далі з обох боків іще попадались великі й малі острови, але біля них уже не зупинялися. Річище звузилось, бистріше посунула вода.
У Векші чомусь почало гудіти у вухах.
“Води, мабуть, набрав, купаючись”, — подумав.
Труснув головою, приклавши до вуха долоню. Проте гудіння все дужчало й дужчало.
— Кладіть весла! Держіться за борти! — раптом скрикнув Куделя.
Човен хитнувся, підплигнув, обіч майнули мокрі зуби каміння, і не встиг Векша зрозуміти щось, як вони вже мчали на розгойданій течії.
— Ох, і гарно ж! — засміявся вдоволено.
— Це скіпець маленький попався, — озвався гість. — Ось на порогах не до сміху буде…
Незабаром уже могутнє ревіння стрясало повітря.
Векша глянув наперед: посеред річки виступали стрімкі скелі. Біля тих скель стовпами стояв водяний пил, а в тому пилу, наче вишивка на сорочці, тремтіла й вигравала всіма барвами дугаста веселка.
“Дощ з ясного неба?” — не вірив своїм очам.
— Ото і є перший поріг, зветься “Не спи”, — пояснив Куделя. — Чальте до берега, я вилізу, а ви проведете човен. Там, на бистрі, поможуть вам переправники. Та глядіть, щоб судно ніде не лизнуло скелі, бо тоді з нього тільки цурпалки полетять.
Спочатку ступили на берег вої, обдивилися його, чи немає часом де засідки, а потім уже повиходили з човнів і гості.
На суднах залишилися самі веслярі.
Векша з Путятою, висадивши Куделю, взули прабошні[34], щоб, бува, не поранити на гострому камінні ноги, повели однодеревку до протоки. Течія була така сильна, що вони ледь-ледь втримували суденце. Його тягло за водою й вихляло на всі боки, як малесеньку скіпку.
Над річкою не чути було ні вигуків, ні лайок — все поглинало несамовите ревіння води. Гребці розмовляли між собою лише на мигах, наче без’язикі. Переправники ж мали калинові трубочки-слухавки і, коли треба було щось сказати, говорили через оті трубочки, приставляючи їх один одному до вух.
Вони стояли з довгими жердинами на скелях обабіч протоки. Коли Векша з Путятою дістались до них, переправники одразу ж вперлися жердинами в човен і придержували, доки веслярі не повскакували в нього й не попадали на дно. Відтак спрямували однодеревку до протоки між скелями, а там одночасно пустили її. Шалена течія підхопила суденце і понесла, ніби на крилах.
— Як на санчатах з’їхали! — мов діти, раділи молодики, минувши поріг, і підвеслували за Куделею, який, наче дикий козел, перестрибував з каменя на камінь по березі слідом за своїм човном.
— Не горобцюйте тут! Не жартуйте з водою! — сердився гість.
Проминули кілька маленьких порогів. Куделя сказав, що це вони зараз, при повній воді такі, а потім, як вода спаде, також стають великі.
Та ось шлях їм перетнув іще більший і небезпечніший поріг, ніж “Не спи”. Гості називали його “Островом-порогом”, бо тут під правим берегом річки височіла уривиста, дуже гарна скеля-острів. її геть усю знизу догори обвив дикий виноград.
На цьому порозі вода ринула трьома великими потоками. На самому спаді вони здиблювалися, наче шалені сивогриві коні, й, оскаженіло клекочучи, перевалювали вниз. Перепливали через нього так само, як і через перший. Гості й дружинники знову виходили на суходіл, переправники ставали з своїми жердинами на проходах.
Коли переправники пустили Куделину однодеревку в потік, вона спочатку стрілою полетіла нестямною течією мимо високої скелі, далі черкнула по камінні днищем, звелася сторчака і пірнула в розбурхану водяну пащу. Від жаху молодикам перехопило віддих, очі мимоволі заплющились.
А як човен викинуло із киплячого виру і Векша оглянувся назад, то навіть не повірив, що вони тільки-но падали з такої страшної височини.
Не в усіх гостей обійшлося щасливо з переправою через цей поріг, як у Куделі. З кількох суден повикидало у воду поклажу, в деяких були пробоїни. А одну князівську лодію, казали, й зовсім розтрощило. Троє веслярів мовби загинуло.
Виловивши на річці те добро, яке не встигло іще затонути, полагодили човни й рушили далі.
На Куделиній однодеревці довго панувала мовчанка, наче веслярі й гість виговорили все за дорогу.
— Ну, тепер уже кінець камінню? — перший обізвався Векша.
Він одразу ж присмирнів після останнього переїзду через поріг. Одне те, що був наляканий несамовитим порогом, а друге — вразила смерть веслярів на князівській лодії.
— Ні, ще не кінець, — зітхнув гість. — Найгірше жде попереду, біля Ненасить-порога! Там уже доведеться перетягувати човни волоком. Отоді нагрієте чуби…
Лиш надвечір підпливли до того порога. Стали неподалеку на спочив, щоби взавтра обійти його сушею.
Як полягали спати, Векша ще довго прислухався до грізного рокоту, що невгамовно гримотів у нічній темряві.
Наступного дня похід піднявся рано — ще й денниця[35] не з’явилася на небі.
І цього разу перші вийшли з човнів вої. Оглянули берег, чи не затаїлись там печеніги. За ними, побравши мечі, ступили й гості.
Куделя підперезався поясом, окрім меча, взяв і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Векша», після закриття браузера.