Читати книгу - "Чорний вовк"

— Лізо! — тихо покликав він у темряву.

Ніхто не відповів йому. Нічого не розуміючи, він подивився в той бік, де лежав стрілець.

— Не знаєш, де вона? — спитав провідник з подивом.

— Хвилину тому лежала тут.

— Лізо! — різкіше гукнув провідник.

Знову ніхто не озвався.

— Ти що-небудь розумієш? — Він оглядався на всі боки. — Її нема. Ні, ти розумієш? Такого ще з нею не було.

Пепік перевернувся на спину, сів і спокійно почав оглядати все навколо.

— Немає, — погодився він. — Оце так штука!

Він подивився на фосфоруючі стрілки годинника.

— Машина прийде по нас на сто чотирнадцятий кілометр десь за півгодини.

— Лізо! — тихо гукав провідник у глибоку лісову темряву. Він добре вивчив собаку і знав, який у неї чудовий слух. Цей заклик вона могла почути і на тому кінці лісу.

Вони поверталися додому. Обом було не до розмов. Провідник думав, щб йому доведеться вислухати на заставі. Одні промови надпоручика Томічка чого варті! А найгірше чекає його завтра вранці, о шостій, коли приїде батальйонний інструктор Стогончік. Адже завтра почнеться атестація собак, і ніхто не мав сумніву, що чемпіонкою стане Ліза. Тільки вона могла взяти слід давністю дев’ять годин. Правда, одного разу Дон взяв слід давністю дванадцять годин, але тоді людина пройшла в розшлапаних, просяклих потом цивільних полуботинках. До того ж вдруге взяти слід Дон уже не зміг. Звичайно, Стогончіків Клауцік міг це зробити, але Клауцік був особливий пес — тепер його чучело стоїть у будейовицькому військовому музеї.

Вони йшли один за одним вузенькою стежкою. Ліворуч був косогір, по ньому можна було швидше дістатися до застави, але ходити по косогору начальство не радило. Його завжди яскраво освітлювало сонце, тут не було стежки, і спостерігачі дуже б здивувалися, коли б побачили, що провідник іде по ньому.

Вони увійшли в ліс.

— Стривай! — Провідник враз зупинився. Йому причувся попереду ліворуч якийсь рух. — Ти нічого не помітив?

— А що я міг помітити? — пробурмотів стрілець.

— Ні… нічого. — Він подумав, як погано на кордоні без собаки. Собака вночі щонайменше втричі краще бачить і вп’ятеро краще чує, ніж людина.

— Лізо! — знову прошепотів він у темряву і знову подумав, що собака — неоціненний помічник. Людина вночі наче безрука. Їй весь час здається, що все навколо рухається. А собака йде спокійно, ні на що не звертає уваги, коли нічого не чує. І поки собака йде спокійно, може спокійно йти і провідник. І люди доброї волі можуть спокійно спати.

— У-а-а-у! — переможно пролунало десь далеко в лісі. «Ага, ось де ти, Лізо! — сказав собі провідник, і наче камінь впав у нього з серця. — Тепер я розумію, чого ти втекла».

Звуки долинали з лівої сторони лісу.

— От бестія! — мовив провідник голосно. Було незрозуміло, кого він має на увазі — Лізу чи того розбійника.

Вийшов місяць, і стрілець побачив його обличчя.

— Чоловіче! — здивовано протяг він. — Ти ще усміхаєшся!

— Ну, Лізо, — шепотів провідник, — добру кашу ти сьогодні заварила. Ти, звичайно, повернешся аж на ранок, змучена, вся в росі. І я взагалі не знаю, що ми з тобою робитимемо — це ж надзвичайний випадок! Тебе має покрити пес з хорошим родоводом — ми любимо, щоб наші собаки були чистокровні! Звичайно, інструктор Стогончік страшенно сміятиметься, бо він розуміє такі речі, але ветеринар-підполковник вдаватиметься у відчай!

І я повинен буду розповідати йому нескінченні історії про чудового і мужнього самця, який не побоявся перебігти через кордон. Теоретично це річ неможлива, але майор Гартл із Головного управління в Празі знає кілька таких випадків, і він, безумовно, посвідчить.

Та якщо я не зумію добре розповісти цю історію, підполковник зробить тобі, Лізо, ін’єкцію, і якщо вона вплине, то буде дуже шкода, бо це були б найкращі щенята, яких я коли-небудь бачив.

Повітря швидко охолоджувалось, у лісі тріскотіла глиця.

Жінка йшла помалу і зовсім не хвилювалася. Вона добре знала дорогу і не думала, що з внутрішнього боку прикордонну смугу особливо охороняють.

Уже не раз доводилося їй виконувати завдання, де все мало йти за точним планом, розрахована була кожна година, але потім щось ламало ці плани, і треба було шукати виходу.

Посланець прокурора Вебера йшов виказати її. Тому вона не могла відкладати на завтра, мусила діяти негайно.

— У Вебера неодмінно там будуть свої люди, — сказав їй шеф Герстнер, коли посилав її до Чехословаччини. — У нас є відомості, що він теж догадується про ці списки. Але тільки ви знаєте, де вони сховані.

Їй не загрожувало, що її підозріватимуть у шпигунстві.

Її спеціальністю була іхтіологія, а цей ставок був просто створений для вивчення. Паспорт у неї в порядку, хоч ім’я й несправжнє. Вона ж могла заблудитись — уже вечір, і знак про заборону заходити в ліс можна не помітити.

— В К. є наша людина, яка дасть вам зброю, коли, на вашу думку, вона буде вам потрібна, — сухо сказав тоді Герстнер;— Я не вимагаю від вас, щоб ви провозили щось подібне через кордон, хоч в автобусі багато що можна сховати. А ви умієте стріляти?

Вона посміхнулася. В цирку починала з номера «чудесний стрілець». Це, звичайно, був обман, проте стріляти треба було вміти.

Зброю вона взяла. Не тому, що без неї не можна було виконати завдання, але вона не могла датися, щоб її схопили. Уже хоч би й тому, що в цьому разі напевне почне діяти контррозвідка і дуже легко з’ясує, що ніякої Інги Тіфбах у водогосподарській установі Мюнхена не існує. Або є така, але не має нічого спільного з цією.