Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

Напередодні був дощ, і хоч сьогодні сонце світило яскраво, на бруківці блищали сріблясті калюжі. Ось з будинку вийшла дама, одягнена багато, модно. Але Жак одразу ж визначив, що вона не з тих аристократок, які мають свій виїзд. Дамі треба перетнути вулицю, але не хочеться мочити ноги. Вона пошукала когось очима, подала знак. До неї підбіг кремезний хлопчик років чотирнадцяти. Не робітник і не жебрак. Можливо, підмайстер або помічник вантажника. І знову дама, нічого не кажучи, робить знак, юнак міцно впирається ногами, нахиляється мало не до землі, підставляє дамі широку спину. Не розмірковуючи, вона швиденько вмощується на запропоноване їй сидіння, високо задираючи безліч шурхотливих мережаних спідниць. Ще мить — і хлопець з тягарем на спині, чалапаючи по калюжах ногами у важких черевиках, переносить даму на другий бік.

— Та чого ти витріщився? Дивишся не туди, куди треба! — дорікнув Шарль другові.

А Жак тим часом з цікавістю дивився, як дама розраховується з юнаком, старанно вибираючи випещеними пальцями якусь дрібну монету із свого ридикюля.

— Та не лови гав! А то ми ніколи не потрапимо в Пале-Рояль, — досадливо квапив Шарль.

— А це що за жебрак?

Жак втупився очима в молодого кремезного чоловіка в синій робочій блузі і з картузом на голові, який стояв на перехресті. Той почув Жакові слова.

— Я не жебрак і не випрошую милостиню. Я — робітник, але в мене немає роботи, нема інструменту. Я простягаю руку, щоб зібрати грошей і купити кайло й заступа. Тоді разом з усіма я зможу піти копати канави.

— Якщо ми зупинятимемося на кожному кроці, ми ніколи не дійдемо до Пале-Рояля! — знову зауважив Шарль. — А саме там — найцікавіше.

Париж справедливо пишався своїм Пале-Роялем.

Раніше Пале-Рояль, як і численні кафе, був закритий для простих смертних; сюди було заборонено вхід солдатам, лакеям та іншій челяді, а також «робітникам, студентам і собакам».

Та віднедавна ці заборони скасовано: спочатку для солдатів, які стояли гарнізоном у Парижі і не знали, куди їм подітися вільної години, а пізніше й для інших простолюдинів.

Пале-Рояль — це палац з безліччю галерей, які виходять в сад.

У вітринах галерей були виставлені всілякі предмети розкоші: сяяло, переливаючись усіма кольорами райдуги, коштовне каміння, оправлене і без оправ, шліфоване і неграноване, різноманітні прикраси, пір'я, віяла, стрічки, шпори, рукавички, всілякі дрібнички, які доповнюють чоловічий та жіночий туалети, на які тоді звертали велику увагу. Були виставлені у галереях костюми й доміно для маскарадів, ліонські сукна й оксамит по п'ять луїдорів за лікоть, тонка порцеляна, комишеві палички, годинники з компасом і без нього. Намагаючись догодити покупцям, продавці пропонували лілійне мило, помаду, настояну на фіалках, рукавички, напахчені жасмином… До послуг шанувальників були кольорові гравюри й нові книжки. Для тих, хто хотів поласувати, — вафлі, лікери, апельсини, тістечка… Додайте до цього всілякі новинки на зразок запалювальних стекол і запальничок — в'язки сірчаних сірників, засунутих у флакончик, натертий фосфором, — і ви матимете приблизну уяву про всі дива Пале-Рояля.

Тож чи дивно, що в бідного селянського хлопця Жака розбіглися очі.

— Зачекай, це ще не все! — задоволено посміхаючись, і далі захоплювався Шарль. — Дивись, які ресторани, кафе. А бачиш, там, де великі вікна, — галерея, в якій художники виставляють свої картини. А ось цирк, за ним — театр. У ньому співають, грають, смішать народ… Туди ми, звичайно, не підемо. Але морозивом я тебе зараз почастую.

Друзі зайшли до кафе, всілися за столиком. Від збентеження Жак не знав, як триматися в гарній залі, де навколо розташувалися вишукано одягнені дами й кавалери: подекуди, щоправда, траплялися і небагаті костюми третього стану. Їх було менше. Жакову ніяковість довершили гарненькі вазочки, у яких подали різноколірне морозиво.

Покуштувавши його, Жак не міг утриматися від захопленого вигуку:

— Ох, смачне!

Жакові очі ковзнули по великій дзеркальній шибці. Крізь скло видно було алеї парку і строкатий людський натовп. Та погляд Жаків зупинився не на них. Його увагу привернула постать хлопчика років десяти. Брудний, обідраний, він припав до вікна і недовірливо дивився голодними, жадібними очима на страви, що прикрашали столики. Час від часу він ворушив губами і ковтав слину.

Жак завмер, відклав ложечку з морозивом, що танучи стікало на мармуровий столик. Обличчя його витяглося, стало мов неживе.

Шарль не на жарт злякався.

— Чого ти? Що сталося? Невже це тебе від холоду так судомить?

— Н-ні… — ледве вимовив Жак. Щоки його знову порожевіли. — Мені раптом страшно стало: тут таке багатство, така ситість, а зовсім поряд голодні, дорогий хліб, якого ні за що купити…

Жак говорив і бачив перед собою худеньке личко Діді. Хлопчик дивився на брата й настирливо повторював: «Привези мені цукру, більше цукру!» Ні, ні, про цукор казала сестричка Клементіна. Діді просив хліба. Діді! І цей хлопчик теж! І всі голодні!.. Замість пояснення Жак показав рукою на вікно, але маленький голодранець уже зник.

Шарль почав умовляти друга. Не залишати ж морозиво, за яке заплачено гроші. Певна річ, що хліба нема… Але ж ось зберуться Генеральні штати…

— Так, так… — хитав головою Жак.

Морозиво він доїв. Ніякого задоволення воно йому вже не дало, але про Клементіну й Діді він не сказав другові жодного слова.

По дорозі додому Жак більше ні про що не розпитував Шарля — все зробилося йому нецікаво. І Шарль, розуміючи душевний стан товариша, теж мовчав.

Увагу друзів невдовзі привернув натовп, що рухався їм назустріч, але не той, який щойно заповнював доріжки парку і галереї Пале-Рояля. Вигуки й свистки супроводжували групу людей, що йшли бруківкою просто посеред вулиці.

Вони наблизились, і юнаки побачили опудало, яке високо над головами несли два високих на зріст чоловіки. Сіпаючи за мотузки, вони примушували опудало смикати руками й ногами.

Натовп, пританцьовуючи, співав: