Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Становище нестерпне. Франклін висилає вперед трьох найдужчих канадців на чолі з поручиком Беком. Вони мають відшукати табір у Форт-Інтерпрайсі, забрати звідти частину приставлених індіанцями харчів і повернутися з ними до товаришів, які не можуть іти швидко і вже пристали в дорозі. З ними лишається лікар експедиції. Решта у лахмітті, майже босі крок за кроком ідуть далі.

Минає день за днем. Вислані вперед не повертаються. Чи не трапилося чого з ними в дорозі? Занепокоєний Франклін вирушає назустріч їм. Вибиваючись з останніх сил, нарешті досягає Форт-Іптерпрайса і не застає тут жодної живої душі. Біля входу в намет висить записка:

«… Продовольства немає. Індіанці підвели. Поспішаю по допомогу до факторії Форт-Провіденс.

Бек»

«Продовольства немає»… Який страшний зміст у цих словах! Поблизу, на пагорку, пасуться олені. Але ні Франклін, ні його товариші не мають уже сили підняти рушницю і прицілитися. Обманули свої, обманули індіанці…

«Прочитавши цей листок, ми розридалися, — занотовує Франклін у щоденнику подорожі. — Ми плакали над своєю долею та ще більше над долею тих, що лишилися позаду, очікуючи від нас харчів. А ми їх не маємо. І самі вже не можемо рушити з місця…»

Втративши надію, люди остаточно вибилися з сил. Вони зарилися в торішні лігва, вкрившись з головою шкурами. Щасливі, що можуть нарешті відпочити, навіть якщо б цей відпочинок був останній.

За кілька днів уже напівпритомні вони почули чиїсь кроки. Хтось підходив до табору. «Допомога!» — закричав Франклін, зриваючись на ноги. Але його чекало ще одне розчарування. Це була не допомога. Двоє людей, лікар і носій, що з невеличкою групкою залишалися в тилу, з останніх сил пробилися до форту, не дочекавшись обіцяної допомоги.

А де ж решта? Невже загинули в дорозі? Спочатку лікар відмовився будь-що пояснити. Лише через кілька днів Франклін узнає од нього страшну правду.

Один метис із групи лікаря часто полював і завжди повертався до табору навантажений м'ясом. Нікому так не щастило на полюванні, як йому. Це було то оленяче м'ясо, то вовче. Голодні товариші жадібно накидалися на їжу, не знаючи, як і дякувати мисливцеві, та тішилися, що не помруть з голоду, маючи такого опікуна. Одне тільки непокоїло лікаря: ті, що йшли з метисом на полювання, не поверталися. Сам він поводився якось дивно, мовчав, коли йому дякували, а як питали про товариша, вибухав страшним, несамовитим гнівом.

«Чого це я маю відповідати за того тюхтія? — горлав він. — Може, його вовки розірвали, може, він покінчив самогубством, не витримавши такого життя? Чи не досить того, що я приношу вам їжу?»

Коли за таємничих обставин зник ще один чоловік, метис заявив, що з нього досить усяких підозрінь, що він давно ненавидить білих і мусить раз назавжди покінчити з ними. Все стало зрозуміло. З голоду йому помутився розум.

Божевільний убивав товаришів, годуючи їхнім м'ясом тих, що лишалися. А вони їли і дякували йому, вважаючи його за свого благодійника. Лікар застрелив божевільного. Така була страшна правда.

Жахлива розповідь не викликала в слухачів подиву, навіть не справила на них ніякого враження. Хто зна, яка доля чекає невдовзі їх самих? Таке збайдужіння — ознака близького кінця. Голод перестав уже завдавати людям страждання. Вони надто ослабли, щоб відчувати біль. Життя згасало в них з кожним днем, з кожною годиною.

Вдалині почулися якісь постріли. Що там? Обважнілі голови конаючих насилу підводяться над кублами. Так добре було, залізши під шкури, ні про що не думати, нічого не прагнути. Що ж це за галас? Хто там порушує їхній спокій? Хіба вони мало ще натерпілися?..

Це вже нарешті була допомога, довгождана допомога. Вона надійшла в останню мить. Доблесний поручик Бек з канадцями силою змусили службовців факторії видати продукти. Нелегко було домогтися цього. Очевидно, вплинув узятий напоготов'я карабін. А може, з цього треба було й раніше починати розмову з негідниками, які не мали ні совісті, ні милосердя? Напевне, інакше тоді склалася б доля нещасної експедиції.

З тридцятьох чоловік, які вирушили з Джоном Франкліном у подорож в Америку, залишилися живі тільки семеро.

Видаючи усім порівняно мізерний пайок, Нансен мав чисте сумління. Сам він їв найменше. Він один з усіх учасників експедиції знав, на що зважився і яку відповідальність узяв на свої плечі.

— Краще зараз трохи поголодувати, від цього не вмирають, ніж потім гинути з голоду, — казав він товаришам. — Подивіться: за нами лід, перед нами лід. Нічого, крім льоду. Отже, старий Нор помилявся, вперто твердячи, що в глибині Гренландії є зелені оазиси. Я хотів би з ним зустрітися після повернення. Але спершу треба пройти через це біле пекло.

Ноги провалювалися у вологий, розігрітий під літнім сонцем сніг, грузли важко навантажені сани. Нансен вирішив пробиватися вперед ночами, коли мороз затягує все довкола товстою шкаралупою льоду. В міру того, як люди піднімалися вгору, докучлива мжичка зникала, повітря ставало морозяніше, сухіше. Сніг скидався на дрібненьку жорству, по якій не хотіли ковзати лижі, а сани й поготів.

— Спробуймо індіанські лижі, — запропонував Нансен на постої, витягаючи з тюків щось подібне до тенісних ракеток, тільки що в такій ракетці велика рама з еластичного дерева була густо переплетена