Читати книгу - "Остання орбіта"

— Ви помічаєте, Степане Васильовичу? — сказав на одній із зупинок Вітя. — Рослини витягуються в одному напрямі, з півночі на південь.

— Так. Але яка життєва сила направляє їх так? Ураганні вітри чи волога, що поступає від снігового покриву полюса?

— Ми побуваємо на полюсі?

— Обов’язково. Тільки з південного зараз сповзає крижана шапка. Там літо.

А сонце тим часом опускалося все нижче. Щоправда, воно було, за земним розумінням, ще досить високо над обрієм. Але, незважаючи на це, вже стемніло. Сутінки насувалися зі сходу. Вони були якісь чорні, заквітчані яскравими зірками-намистинками. Сонце тут не мало земної сили.

Вітя подивився на чорне небо і пересмикнув плечима:

— Не хотів би я ночувати тут самотою.

Бурмаков пригадав, як залишався наодинці на пустельному мертвому Місяці, і зітхнув, нічого не відповівши.

Цілу ніч вони просиділи у всюдиході, прислухаючись до нічної тиші. Мікрофони, віднесені на десятки метрів від всюдихода, не вловлювали жодного шереху. Марсіанська ніч була такою ж мовчазною, як і день. Екрани інфрачервоних локаторів весь час були порожні. Тільки десь удосвіта Віті здалося, що на одному з них промайнула тінь.

Зійшло сонце. Потрібно було повертатися на корабель, так і не знайшовши нічого нового.

Павло зустрів їх радісно. Тепер була його черга летіти з Вітею на Марс.

Вони просунулися ще майже на тисячу кілометрів по екватору на захід від тієї точки, де напередодні побував Бурмаков. Ракета стрімко йшла на посадку. І раптом — о несподіванка! — одноманітний пустельний пейзаж, яким він здавався з висоти десяти кілометрів, почав змінюватися просто на очах.

— Минули фіолетовий шар, — немов боячись злякати краєвид, що відкривався, шепнув Павло.

— Краса яка! — відповів Вітя, припавши до оглядового пластикового ілюмінатора.

Внизу під ракетою, що украй зменшила швидкість, пропливали відроги якогось гірського хребта, що тягнувся далеко за горизонт. Павло узявся було за штурвал, щоб попрямувати до гір, як несподівано побачив ущелину. Вона починалася на порівняно рівній платформі і тягнулася кудись на південь, поступово поглиблюючись і розширюючись.

Ракета пройшла над ущелиною. Поступово вона перетворилася на широку западину, дно якої пішло вниз в порівнянні з поверхнею планети майже на дві тисячі метрів.

— То он він який, цей Нектар, — сказав Павло і тут же запитав: — Тут сідатимемо чи далі?

— Тут, — відповів Вітя, не відриваючись від вікна.

Вони дивилися тільки вперед, а коли, посадивши ракету, озирнулися, то навіть скрикнули від захоплення. Позаду ракети виднілося справжнє озеро. Сонце світило по-південному яскраво, і вода в озері видалася зеленкуватою. Лише гребінці хвиль були піняво-білі. А вдалині, звисаючи до води, ліниво погойдувалися голі прутики — гілки невідомого чагарника.

Схвильований, Павло довго не міг відкрити люк, щоб вибратися з ракети. А вийшовши нарешті, сягнистими кроками помчав до озера, не відповідаючи на вигуки Віті. Вітя докірливо подивився йому услід і, стримуючи свою нетерплячку, спочатку вивів всюдихід, а потім зачинив вихідний люк ракети. На всюдиході він опинився на березі майже одночасно з Павлом.

— Сюди, йди-но сюди, — махав Павло рукою.

Біля берега озеро було неглибоким, прозорим і нагадувало земне. Тільки жодної травинки не росло тут. Гілочки чагарника, голі і довгі, здавалося, були принесені звідкись з іншого місця і навмисно застромлені в пісок, щоб хоч цим прикрасити сумну одноманітність берега. Павло спробував витягнути одну гілочку. Потягнув раз, другий. Вона не піддавалася. Тоді Вітя сів навпочіпки і став обережно розгрібати пісок. Коріння йшло досить глибоко. Там ґрунт був вологим.

— Напевно, якісь поживні речовини надали йому такого забарвлення, — сказав Павло, пом’явши в руках грудочку ґрунту. — Облиш, Вітю, ми наберемо його, коли повертатимемось, а зараз ходімо у воду.

Вітя забив у пісок залізну палицю і причепив до пояса Павлові кінець капронового тросу, намотаного на неї. Павло незадоволено фиркнув. Навіщо трос, коли дно озера гладке і тверде, мов гранітна набережна Москви-ріки? Він перевірив уже це, як тільки прибіг сюди. Проте, якщо Віті так хочеться, хай прив’язується.

Вони увійшли у воду: попереду Павло, постукуючи перед собою палицею, за ним — Вітя. Дно поступово понижувалося. Вода, що доходила спочатку тільки до кісточок, досягала вже колін. Йти стало ще важче.

Кам’яне дно раптово закінчилося, і Павло провалився мало не по горло. Вода довкола помутніла. Вітя натягнув трос, допомагаючи другові вибратися на тверде місце.

Минуло кілька хвилин, поки вода стала як і раніше чистою і прозорою.

— От так штука, — розгублено сказав Павло. — Звичайнісінька трясовина. Потримай міцніше трос, я попливу.

Під час тренувань ще на Землі Павло вчився лазити по скелях, стрибати з парашутом, довго висів униз головою, цілодобово знаходився в стані невагомості. А ось підготувати його до такої простої справи, як плавати одягненому в космічний костюм, нікому не спало на думку. І даремно. Павло зрозумів це, як тільки відштовхнувся ногами від дна. Костюм на поверхні був дуже легким, зручним, майже не заважав ходити. А у воді тягнув униз. Павло зробив ще одну спробу попливти, але знову тільки скаламутив воду і, знесилений, повернувся назад.

— Може, на всюдиході попливемо? — порадив Вітя.

— Ні, треба на човні, всюдихід скаламутить воду більше, ніж я.