Читати книгу - "Поріг безсмертя"

— Що тобі відповісти? — сказав Альберді, поволі добираючи слова. — Я не приховуватиму. Коли ми познайомилися, він справив на мене приємне враження. Потім він, здається, дуже змінився, але я в той час його не бачив. Коли ж, нарешті, за два роки до смерті він приїхав сюди, то був уже хворий… Нервово виснажений… Він страждав од безнастанного головного болю… Безперечно, твій батько був людина незвичайна, але водночас важка в повсякденному житті. Не тому, що він був, скажімо… надокучливий, нестриманий чи егоїстичний. Наскільки я знаю, з ним було тяжко передусім тому, що він вів ненормальний спосіб життя. Крім того, він відзначався повною безпорадністю в побуті. Звичайну, нормальну роботу вважав гаянням часу. Ніколи не працював довше, ніж кілька місяців. До того ж був упертий не менше, ніж твоя мама, і за всяку ціну намагався довести свою правоту.

— А це правда, що він з вами сварився?

— Перебільшення. Ясна річ, ми вели досить запеклі, можна навіть сказати, бурхливі суперечки. Але це стосувалося філософських проблем. Адже ти знаєш, що твій батько був, на жаль, невіруючий… Розбіжностей в думках у нас було безліч!.. — Альберді на. мить замовк. — Це правда. Він був упертий! — промовив ніби сам до себе. — Упертий до кінця…

— А мама його колись любила?

Священик довго мовчав.

— Ну, мабуть. Ні, напевно, напевно. Інакше не вийшла б за нього заміж. І він її любив… По-своєму.

— А пізніше? Коли я був маленький? Коли мама пішла…

— Я ж тобі казав, що не бачив у той час батька. Коли хочеш знати, то я завжди був проти розлучення. І не тільки тому, що я — священик. Але не будемо судити людей надто нерозважливо. Та й до того ж власних батьків…

— Мама батька не любила! І навіть ненавиділа! — вибухнув хлопець.

— Маріо! Як ти можеш так говорити?! — докірливо вигукнув священик. — Люди часто сваряться, але це не завжди означає, що вони ненавидять одне одного.

— Не в тім річ! Вони не сварилися… Батько ніколи не кричав… Та й мама, бувало, хіба що спересердя щось скаже, та й годі. Але вона не любила батька. Я знаю це напевно. Я маю докази.

Рипнув стілець. Священик підвівся і підійшов до вікна.

— Що ти, хлопче, можеш знати… — почав він лагідно. — Ти пам'ятаєш тільки те, що діялося у вас вдома перед розлученням. Потім — суд… новий дім… А перш ніж ти з'явився на світ, вони любили одне одного… Оце розлучення… Твої батьки тяжко завинили… Не лише перед богом, а й перед собою, і перед тобою… Ти питаєш, чия це була провина? Материна чи батькова? Напевно, обох! А чия менша, чия більша — хто це може знати? Ніхто не перевіряв чужого сумління… А навіть якби… Та ти, дитино, не засуджуй своїх батьків. Не треба.

— Це не так, як ви кажете! — вигукнув Маріо. — Не так! Я їх не засуджую. Але докази насправді є. Ви кажете, що мама колись любила батька і тільки згодом розлюбила. Та хіба можна зневажати того, кого любиш?

— Зневажати?! Звідкіля ти це взяв?

— Ви кажете, що батько — людина незвичайна, що це було помітно навіть тоді, коли він не був відомий. Значить, ви це бачили, відчували… А чи можливо, щоб мама цього не бачила, якщо вона справді його любила? Мама ж ніколи не вважала батька незвичайною людиною. Лише після смерті, коли всі про нього заговорили… вона змінила свою думку. А тоді вона завжди вважала, що батько ледащо, що він зазнається, що він для неї тягар…

— А ти гадаєш — він не був тягарем? — серйозно запитав Альберді. — Адже протягом кількох років, аж до отого нещасного розлучення, працювала тільки вона. Ніби не можна було знайти роботи…

Грюкнуло відсунуте враз крісло.

— Маріо!!!

Довго панувала тиша. Нарешті я почув голос хлопця, але змінений, глухий:

— Формально ви маєте слушність! І я не засуджую мами за те, що вона часом докоряла батькові або в чомусь його звинувачувала. Не про те йдеться. Якщо любиш когось по-справжньому, то віриш у нього… А мама ніколи не вірила в батька… Не вірила в його талант… Вона навіть не цікавилася тим, що він пише. Не знаю, чи прочитала вона за життя батька хоч один його твір до кінця. Вона вважала, що він марнує час, та й годі!

— Не ображайся, любий мій, але ти ще надто молодий і дивишся на все трохи спрощено. Цінувала мати батьковий талант чи ні — аж ніяк не доказ того, любила вона його чи не любила. Я б навіть побоявся вжити таке слово, як «зневажала». Вона просто не розумілася на цьому. Не зуміла помітити його таланту… Та й чого дивуватися, коли багато критиків, навіть відомих, теж цього не побачили!

— Але ж найближча людина — дружина!

— Ні, мій любий. Це не так просто. Можна знайти безліч аналогічних прикладів в історії… Сократ, Руссо, римський цезар Клавдій… Хто знає, може, саме зблизька важче розгледіти велич?.. Я сам, признаюся щиро, до смерті твого батька не прочитав нічого, геть нічого з того, що він написав. Тільки коли він став відомий… Признаюся, я теж був сліпцем.

— Але ви кажете, що вже тоді вважали батька незвичайним.

— Так. Це правда. Твій батько справив на мене дуже сильне враження. В безпосередній розмові… Та це не означає, що я відразу побачив у ньому генія. Людина може бути по-різному незвичайна…

— Ви навмисне говорите так, аби довести мені, що мама мала право не вірити в батьків талант. Але ж од невіри до цілковитої зневаги, здається, далеко?.. Напевно, є різниця між цими поняттями? Якби ви знали… — він зненацька замовк.

— Ну, що я мав би знати?

— Та, нічого…

Маріо підійшов до дверей. Спершись на одвірок, він довго