read-books.club » Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 92
Перейти на сторінку:
але несподівано інші чудовиська заверещали. Мій ворог відволікся, і стріла замість того, щоб потрапити мені в серце, вдарила у бік. Я закричав.

– Красю, тримайся! – це закричала Понамка. Жива!

Я побачив, що одноніг, не поціливши стрілою, вирішив просто затоптати мене. То я сіпнувся убік, і чудовисько своєю величезною лапою вдарило по піску, а не розтрощило мені груди, як планувало. Я увігнав кинджал йому в ногу, чудовисько заверещало, змогло ще відстрибнути, вирвавши з моїх рук кинджал, що увійшов у ногу наполовину. Чудовисько поклало на лук нову стрілу, навіть вистрелило, але стріла ледь долетіла до мене. І чудовисько впало. Своїм ударом я зачепив якусь артерію, з неї фонтанувала кров. Я підхопився, щоб допомогти Понамці, хоч у мене не було зброї, коли побачив, що вона регоче, стоїть серед кількох вбитих одноногів, а їх одноплемінники тікають геть з переляканими криками.

– Понамко, як ти? – я кинувся до неї.

Побачив, що одне чудовисько наштрикнуте на спис. Ага, Понамка забігла у кущі і навмисно закричала, наче поранена, щоб одноноги не почали розстрілювати її з луків, а кинулися добивати. Вони кинулися, перший наштрикнувся на спис, аж зламав, один був пошматований шаблею, ось ще один і ще. Інші ж втекли, злякавшись такого ворога.

– Красю, ти весь у крові! – захвилювалася Понамка. Підбігла, задрала мою сорочку. – Ти поранений!

– Нічого страшного, подряпина.

– Треба зупинити кров. Зараз, – вона зрізала шаблею рукав моєї сорочки, порізала на смуги і замотала рану. – Так, тепер зберемо трофеї.

Вона відрубала голови всім п’яти вбитим одноногам. Я відвертався, щоб не бачити цього жаху. Понамка поклала голови у мішок, де вже був шип невидимого чудовиська. Повернула мені кинджал.

– Навіщо він, ми ж повертаємося? – скривився я, бо кинджал був у крові одноногів.

– Красю, в боксі мене навчили, що не можна розслаблятися до удару гонга, а краще почекати ще кілька секунд. То бери кинджал і будь готовий. А я ще і лук цих коників візьму, про всяк випадок.

Вона пішла з луком і кількома сагайдаками зі стрілами. Щит віддала мені, я ніс його разом з мішком кривавих трофеїв. Почули ще один тріумфальний крик когось із джур. Понамка озирнулася. Мабуть, трохи втратила орієнтацію.

– Почекай, я зараз, – сказала мені і полізла на дерево поруч. Стрибала по гілках, наче мавпа, і ось вже вона нагорі. Озиралася навколо, хотіла побачити пагорб, до якого нам треба було іти.

Я сів, притулився спиною до дерева і відчув, що дуже заморився. Скоріше б закінчувався цей дурнуватий день. Не хотів думати ані про справу, ані про те, як ми будемо вибиратися звідси. Просто впасти десь і спати. Я вперся спиною у дерево і сидів з закритими очима. Несподівано почув, як задзеленчала тятива лука.

– Красю, не спати! – закричала Понамка. Я підхопився і побачив, що до дерева бігли незвичайні істоти завбільшки з вівчарку, але будовою тіла схожі на гігантських мурах. Той, хто біг першим, впав зі стрілою у голові, але за ним бігли інші. – На дерево! – підказала мені Понамка. Я стрибнув, підтягнувся на гілках. Встиг, поки мурахи на наблизилися. – Мішок! – закричала Понамка. – Я побачив, як мурахи розривають мішок своїми іклами. Якщо вони заберуть трофеї, нам доведеться знову іти за чудовиськами! Понамка вбила ще одного стрілою, а я стрибнув вниз і увігнав в одне з чудовиськ свій кинджал. Інші кинулися на мене, кусали, їх щелепи виривали з мене шматки м’яса, коли поруч впала Понамка і почала сікти нападників шаблею. Вони трохи відступили, вишикувалися навколо нас, ми притиснулися до дерева спинами.

– Понамко, лізь на дерево! Вони вб’ють нас внизу! – кричав я. Вирішив загинути, щоб врятувати її, бо вона врятувала мене, коли я вийшов на волю.

– Це ще подивимося, хто кого вб’є! – радісно закричала Понамка, розпалена битвою. Вона бачила те саме, що і я: півтора десятка роздратованих істот, що лупали на нас очима і ось-ось мали кинутися. У нас не було шансів врятуватися, Понамка це розуміла, просто вона любила битву і звикла не здаватися до останнього.

– На смерть! – з цими вигуками на галявину несподівано вибігло троє джур, що поверталися на пагорб зі здобиччю. Вони покидали мішки зі своїми трофеями і кинулися на істот. Ті, почувши крики, розвернулися.

– Н-н-а! – заверещала Понамка і вбила першого. Кілька гігантських мурах кинулися на неї, вона відбивалася, я допомагав, тим часом джури вже били списами, і ось ті мурахи, що залишилися, кинулися тікати врізнобіч. Джури вбили ще кількох. Потім Понамка з джурами відтинали їм голови. У мій мішок Понамка поклала чотири голови мурах, хоча вбила більше. Та не стала сперечатися. Бачив, як джури з захопленням дивилися на Понамку, всю у крові, збуджену після битви. Мене вони не помічали, я для них був наче дерево чи кущ.

Разом ми пішли на пагорб. Там вже чекало двоє джур. Вони поклали свої мішки на землю і сиділи поруч. Ми теж сіли. Понамка з джурами, а я осторонь. До мене підійшли слуги, допомогли перев’язати рани від удару чудовиська, від стріли одноногів і від укусів гігантських мурах. А ще безліч синців та забоїв. Я отримав від кожного з чудовиськ. Тіло боліло, але я вмів терпіти біль. Страх, так, страх підкорював мене, а ось біль я навчився терпіти ще у колонії, де мене регулярно били, бо не вірили, що в мене дійсно немає ані заощаджень, ані квартири, ані багатих родичів, які згодні були заплатити за мій спокій.

Від болю легко втекти. Я почав роздивлятися, що робиться на пагорбі. Паничі сиділи окремо, лускали гарбузове насіння і тихо розмовляли. Джури сиділи біля мішків з трофеями трохи нижче, слуги вже зібралися на самому схилі. Всі тримали зброю при собі і оглядалися. Ось з лісу вийшов ще один джура. Потім ще один. Невдовзі Зубатий махнув рукою, і двоє голомозих потужно засурмили. Почекали ще трохи, аж нарешті з’явився один джура. Він помітно хитався, ледь ішов, але тягнув мішок зі здобиччю. Його почекали, потім всі поїхали до башти. Я подумав, що разом з нами до лісу пішло десять джур. Повернулося сім. То троє загинуло? І їх навіть не шукали. Тут були жорстокі порядки.

Я теліпався на своєму коні, більше схожому на віслюка, ледь з нього не падав, із заздрістю дивлячись, як впевнено інші слуги тримаються у сідлі. Коли під’їздили до фортеці, звідти запахло смаженим м’ясом. За частоколом я побачив, що на величезному рожні смажать цілого кабана. У фортеці був встановлений великий стіл, на

1 ... 18 19 20 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"