Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Мушу тобі сказати, пане Сабеу, що ти не маєш совісті, — мовив він. — Я ось тут, у приміщенні Секретної служби, висловлюю думки, за які мене треба посадити в тюрму, а ти приховуєш, відмовчуєшся… Чи можна тобі довіритися?

— Це правда, я міг би вас арештувати, — глузливо мовив Фаніка.

На якусь мить залягла мовчанка. Рекс голосно гавкнув.

— Карти на стіл! — спокійно мовив Клонару, наче й не почув його слів. — Розумію, це до деякої міри здається незвичайним, що резидент Секретної служби не підтримує політичної лінії держави. Але траплялися і курйозніші речі. Я на службі, маю платню… І все! А що в мене на думці, то вже моя справа. Не хочу плести дурниць, не хочу переконувати тебе, що і я такий же комуніст, як ти…

— Як я? — перепитав Фаніка.

— Вислухай мене до кінця. Мої симпатії на боці союзників. Але в цій війні вони захоплюються героїзмом росіян, разом з ними захоплююсь ним і я. Битва під Сталінградом — це початок ганебного кінця. Я добре розумію, що резидент Секретної служби не може зостатися живим, коли росіяни будуть тут, а союзники десь там, у Франції… Та якщо зможу довести, що врятував життя комуніста, тоді… Те, що я тобі пропоную, це звичайнісінька угода: моє життя за твоє життя… Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що тебе треба розстріляти? — За що?

— За те, що тобі і мені добре відомо. Тільки я можу тебе врятувати. Не доживеш до процесу або будеш страчений, навіть без суду, без доказів…

Котельник почув виразне цокання маятника, наче йому раптом відкрили вуха: тік-так, тік-так, тік-так…

— Правда, доказів немає, — підтвердив Фаніка.

— Не турбуйся, докази будуть, — посміхнувся Клонару. — Все залежить від мене.

Маятник бився нерівно. Тепер він цокав швидко-швидко, як серце людини.

— Що ж за це? — спитав робітник.

— Дрібничка! Лише кілька слів на цьому аркуші,— байдуже відповів резидент, подаючи Фаніці папір. — Приміром, таке: “Я, Сабеу Штефан, комуніст, заявляю, що мене було звільнено завдяки резидентові Секретної служби Валеріу Клонару”. Дата і підпис…

Фаніка глянув на закам’яніле пожовкле лице співрозмовника. Нічого не міг розгледіти і в його зелених очах, в яких стрибали іржаві вогники. Рекс мовчав. Мовчав і Фаніка.

— Я тебе розумію, — мовив Клонару. — Можеш поміркувати. Поспішати нічого… — І натиснув на кнопку.

Після других відвідин підземної галереї Павло вже не міг заспокоїтися. За взятим муляжем зробив ключа. А з думки не йшов невідомий. Юнак намагався пригадати його постать, пробував уявити її по тіні, яка промайнула в темряві. Можливо, той чоловік навіть трошки нижчий за нього…

На вулиці Павло пильно придивлявся до перехожих. Жест, манера ходити, тягнучи за собою ногу, — щось та могло б видати його. Але ж він не знає ніяких прикмет. На якусь мить побачив тінь… А хіба тінь зоставляє щось у пам’яті?

Кожен перехожий міг бути отим невідомим. Пан, який поважно веде під руку високу жінку, продавець з крамнички на вулиці Мангалії, візник, який сидить на козлах. Може, він маскується. Вдень — пан, продавець або візник, а вночі пробирається в підземну галерею і сідає біля чорного ящика. Павлові вві сні ввижалося, що він знову там, під землею. Начебто бачив і промінь, який повз по долівці, розумів, що незнайомець наближається. Ось зараз присвітить ліхтариком. Ще трошки… Вихопилося з темряви лице. Це була чорна, блискуча куля… Юнак відчув огиду.

Але тепер у нього вже є ключ від скрині. Перед ним розкриється таємниця галереї. Хто ж такий цей невідомий?

Юнак швидко пройшов знайомою дорогого уздовж кам’яних стін. Мигцем глянув на скелет. Подумав про Фаніку, про якого він більше нічого не знає. Ось уже скільки днів минуло! Наче вирвали його з-поміж людей, наче виїхав він в іншу країну або помер.

Павло з болем у душі признався, що останніми днями через несподівану появу невідомого він менше думав про Фаніку. Але ж котельник сидить у тюрмі. І він не зізнається. Коли б Фаніка не витримав і заговорив, тут уже крутилися б шпиги. Та за ними ніхто не стежить. Значить, їхній товариш мовчить.

“Два слова, — міркував Павло, — а скільки сили і муки в них…”

Проте Фаніка тримався.

Йдучи темними коридорами галереї, Павло намагався не думати, що робиться там, у підвалах поліції. Але темрява і пустка між кам’яними стінами дуже нагадували катівню, в якій мордували Фаніку.

Чи згадує він оце про нього, Павла Мунтяну? Які думки можуть бути у в’язня, що чекає страти? Хіба може він думати про того, через кого йде на смерть? Коли Фаніка погодився включитись у боротьбу, він, як і Павло, добре розумів, що його може спіткати. Всі знали про небезпеку, та жоден не завагався. І все-таки Фаніка, а не Павло потрапив до катівні.

Юнак відчував, як пашіло у нього лице. На якусь мить спинився. Дійшов до другої купи каміння і почав повзти вузьким проходом, який стискав його з усіх боків. Небезпека підбадьорила, і він до певної міри примирився з своїм становищем. Адже і йому загрожує смерть. Ось навіть в що мить.

Ступив до кам’яної стіни, натис на кнопку, сховану між гладенькими блоками. Через отвір пробрався у тайник. Зачинив за собою двері. Присвітив ліхтариком.

Тут нічого не змінилося. Все на місці, як і раніше. Скриня, стіл, чорний ящик вгорі, незрозуміло для чого забита в мур скоба.

Не гаючи часу, хлопець ще раз придивився до всього, хотів пересвідчитися, що невідомий сюди не приходив. І справді — ніяких ознак його хазяйнування. Навіть трохи смоли зосталося на замку після того, як він знімав муляж. Зішкрябав її нігтем і встромив ключ. Замок зразу не піддавався, та врешті клацнув. Сповнений Нетерпіння, юнак підняв віко.

Якщо Павло не стримався і