Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— День добрий! А чи є серед вас, — він глянув на аркуш паперу, який тримав у руці, — ага, Сіроштан Славко?

— Це я, — підхопився Славко, і в нього аж дух перехопило.

Незнайомець неждано схопив його обіруч, притиснув до себе, тричі поцілував і схвильовано вигукнув:

— Ти геній, хлопче! У тебе золоті руки! Твої колоски — це диво, якого ще не бачив світ, — і поквапливо додав, звертаючись тепер уже до всіх тарасівців: — Я, діти, художник Панас Петренко. Зараз малюю плакат під назвою «Врожай». Хочу зобразити на ньому величавий колосок. Я довго його шукав, і от нарешті знайшов. Тепер я на коні! — І він, переможно розмахуючи папірцем, на якому був намальований Славків колосок, зник у натовпі…

Свідки цієї події, Оленка та її подруги, мовчки перезирнулися, а тоді хтось із них сказав:

— Ну, наш Славко таки почав дивувати світ!

Славко промовчав. Йому, звичайно, було приємно чути художникові слова, але це була не та людина, яку він весь час ждав. Після Панаса Петренка за цілісінький день ніхто не поцікавився Славчиною пшеницею. І хлопець занудьгував. Він сидів зажурений, байдуже спостерігаючи за натовпом. А люди все милувалися Тетянчиною динею. Під вечір його охопило невідчепне бажання якомога швидше повернутися додому. І він вирішив схитрувати.

— Щось нездужається мені, — удавано скривився він. Ганна Пилипівна, яка щойно повернулася з якоїсь виставочної наради, заметушилася.

— Захворів? То, може, лікаря пошукати?

— Не треба лікаря. Поїду додому.

— Ну, що ж з тобою робити? Їдь. Там саме колгоспна машина лаштується на Тарасівку. За свій врожай не турбуйся, завтра опівдні виставка закривається, привеземо…

Додому Славко повернувся ввечері. Його зустріла мати.

— Що сталося, сину? Чому так рано повернувся? — стурбувалася вона.

— Нічого, все гаразд, мамо. Дідусь дома? — спитав він.

— Діда сьогодні не жди. Він і ночуватиме у майстерні. Якийсь там пристрій до комбайна вимудровує.

Вранці Славко примчав до колгоспної майстерні. Дідуся побачив під комбайном. Він там щось пригвинчував.

Помітивши онука, старий виліз з-під хедера і підійшов до нього. Дідова одежа приємно пахла бензином.

— Розповідай, — витираючи ганчіркою руки, наказав він онуку, який мав дуже засмучений вигляд.

— Нема чого розповідати… — похилив голову Славко.

— Хм-у, — звів докупи брови старий Сіроштан. — Як це розуміти?

— Не бачив учених, — розчаровано протяг онук.

— Виставку закрили?

— Ні, — похитав головою Славко, — сьогодні опівдні закривають.

— Чому не дочекався? — обличчя старого спохмурніло.

— Не витримав, — щиросердо зізнався хлопець.

Дідусь осудливо оглянув онука.

— Закарбуй, хлопче, у себе на носі: кожне діло слід до кінця доводити. Утямив?

— Ага!

— Ну, гаразд, — хай буде поки що як є, — сказав дід. — Але як упораємося з жнивами, то до самої академії дійдемо з твоїми колосками. Тепер інша турбота. Скрутила негода одну ділянку озимини так, що жоден комбайн не бере… То я оце одну штукенцію до «Колоса» приладнав. Гадаю, тепер зберемо врожай на тому полі.

— Візьмеш мене з собою?

— Аякже. Залазь на комбайн, за помічника будеш.

І саме тоді, коли старий Сіроштан, по-морському вигукнувши: «Повний вперед!», повів у поле свій «Колос», далеко звідси, в обласному центрі, на виставці, до тарасівської експозиції підійшов чоловік у брезентовій куртці й прижовклому брилі. Він якусь хвильку стояв біля Славчиної пшениці, а тоді скрикнув:

— «Золотий вусань»! «Золотий вусань»!

До нього кинулися юннати…

…Деякий час дідусь вів свій «Колос» по шляху, а тоді, щоб скоротити шлях, збочив на стерню. І поплив степовий корабель, похитуючись на вибоїнах, серед золотавих копиць соломи, мимо зелених вітроупорів, повз спохмурнілі соняхи, які вже посхиляли обважнілі голови — скінчилося їхнє літо…

Випнувши груди колесом, дід стояв за кермом комбайна, пильно вдивляючись у далечінь… Онукові кортіло хоч трохи бути схожим на діда, тож він і собі випнув груди.

Та ось дідусь зненацька зупинив комбайн.

— Ану, помічничок, поглянь он туди. — І він показав рукою на поле.

Славко побачив потолочений клин озимини.

— Якраз отамечки чорти навкулачки билися. Бачиш, що накоїли?

Славко здивовано поглянув на діда.

— Чого так дивишся? Не віриш? А хто ж, по-твоєму, ще може таку капость зробити людям? Звісно — анциболи. — На обличчі дідуся блукала лукава усмішка.

Дід жартував…

Прикотив на мотоциклі дядько Коко, а з ним комбайнер, Рудий Семен, про якого в селі казали: «До соломи Семена не підпускайте — спалахне». З ним був вузькоплечий парубійко — Семенів помічник.

— Відпочивайте, ми самі впораємося, — сказав прибулим дід.

І «Колос» рушив у наступ на знівечене поле. Старий Сіроштан вмить невпізнанно змінився, напружився. Вся його увага була тепер прикута до хедера… І Славко побачив диво — чарівні сталеві пальці дідусевого пристрою спритно підіймали стебельця пшениці, навіть ті, що були щільно прибиті до землі… По обніжку, поруч з «Колосом», їхав мотоциклом бригадир. Тримаючи однією рукою руля, другу, стиснуту в кулак, з відстовбурченим великим пальцем, він раз у раз підіймав над головою: «Все гаразд!» Славко побачив, що їм назустріч по стерні мчить колгоспна «Волга».

— З газети, певно, за досвідом, — невдоволено