Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— Лягай!

А кулі: вз-з-з-з! вз-з-з-з-з!

Петро щосили тримав перелякану цапуру.

З першого воза почувся голос Григора:

— До лісу відходимо! Швидко!

Швидко то воно швидко, та довелося ще кілька хвилин розвертати осатанілу від пострілів козу. Хоч би не зачепили, не дай Боже. Спереду дід навпрочуд швидко впорався зі своєю.

— Ану, хлопці!

Усі повискакували з-під воза і стрибнули через борти, тримаючись хто за що. Терентій, упершись плечем у мішки, стріляв з однієї руки.

— Пішла! Гей-Гей! Вивозь, суча дочко! — Петро щодуж оперезав цапуру малахаєм. — Гей!

Дід Ївко не по-людськи пронизливо гикнув, і вози зірвалися з місця, набираючи швидкість. Рятуй, Чумацька Заступнице!

На першому возі хтось теж примудрявся пострілювати. Ото вже завзяті! З темряви активно відповідали, але кулі не завдавали шкоди чумакам — мабуть, через велику відстань складно було вцілити. Два вози летіли степом, шалено стрибаючи та гойдаючись.

— Гей! Гей!

Ззаду погоня люта. Може, розбійники, а може, верхні. Дай Боже й не довідатись.

Чумаки озиралися то на ліс, що височів уже зовсім поруч, то на погоню. Петро облизав губи:

— Встигнемо, хлопці. Ще трошечки. Ну…

І тут спереду, з самого краю лісу, вдарив кулемет. Часто-часто так, як раз між вози. Цапури рвонули в різні боки, мало колеса з осей не позлітали.

— А! Трясця твоїй матері!

Петро не бачив, що там поруч коїлося, він тільки відчув, що воза розвернуло, і якщо не вгамувати стрибаючу козу, то вона понесе просто поміж двох ліній вогню, як на розстріл. Він кричав, намагаючись заглушити стрілянину, але звірина вже геть очманіла. Кулемет торохкотів методично, цапура підкидала то задні, то передні ноги, голоблі тріщали, і тут ззаду щось вибухнуло, сяйнувши на пів-степу. Віз штовхнуло вперед, а потім шалено засмикало та закидало, бо цапура рвонула навпростець, поміж дерев, залишаючи десь позаду постріли та крики. Петро вже не міг нічого вдіяти, він тільки міцно вхопився за борт і пригнувся, щоб не зачепитись за гілки, а віз гойдало так, що аж дошки рипіли, погрожуючи ось-ось зламатись, а чи навіть викинути чумаків просто під скажені копита. Чи втримався ще хтось на возі, Петро не знав, чулися інколи зойки, та не було змоги обернутися. Він стискував борти, аж пальці побіліли, і не розумів, чому досі не вилетів на землю та не розбився об перше-ліпше дерево.

…

— Бодай тобі… — почувся ззаду голос Терентія.

Так. Живий.

— Петре, агов! Ти ж не випав, я знаю.

Петро підвів голову. Перед ним в усій своїй красі стояв Терентій Яровий і витирав юшку з розбитого носа:

— Нічого не зламав?

Петро знизав плечима. Руки й ноги, начебто, були цілі, хоча й не дуже слухались господаря. Особливо руки. І серце гупало в голові, як дзвін. Петро зліз із воза і всівся просто на землю, спершись долонею на колесо.

— Хлопці! — Терентій гукнув удавано-весело і, відповідаючи на здивований погляд Петра, кивнув: — Так, живі всі.

З-за воза з’явилися Сердюки. Василь важко накульгував на ліву ногу, а на Сашка взагалі страшно було дивитись. По обличчю наче молотарка пройшлася, кров навпіл з брудом на шиї.

За братами, обідраний, мов волоцюга, виступав Іванко.

Петра чомусь дуже насмішила саме його поява:

- Івасю! І ти не випав?

Той у відповідь тільки кивнув та шморгнув носом.

— Хе, випав, — старший Сердюк щиро посміхнувся. — Ми з Сашком його ледве від воза відірвали.

Петро кинув поглядом на воїнство. Красені! Юшка тече як у одного. Він помацав у себе під носом і засміявся. Ну нічого. Вискочили.

Терентій, так само посміхнувшись, сказав:

— Знаєте, що я думаю, хлопці. Що нас навмисне розділили. Бо на два вози у них, мабуть, сили не вистачало, то вони тепер тільки нас будуть шукати або Григора, — він знову посміхнувся. — От іще б знати, кого саме.

Справді, дуже смішно.

Петро підвівся, спершись на колесо, і взявся обтрушувати штани:

— Нас. Нас вони шукатимуть, бо ті додому рвонули… А ми Бозна-куди заїхали.

Хлопці стояли мовчки. Терентій підсумував:

— От і я гадаю, що нас. Так що давайте думати, що робити. Поки голови цілі і є чим мудрувать.

Цілі голови замислилися, хто як міг. Справді, нічого доброго. Мало що треба йти через ліс навмання, так ще й не знаєш, з-за якого куща отримаєш кулю.

Раптом усупереч загальному настрою обізвався молодший Сердюк, Сашко. Він трохи закашлявся і сказав похмуро:

— Я так гадаю, поки ми мудруватимемо, вони нас оточать. Треба далі у ліс зайти.

— Слушно, — Терентій запитально глянув на Петра і скомандував: — Уперед!

Не можна сказати, щоб хлопці наввипередки кинулися виконувати наказ, але становище всі розуміли. За кілька хвилин вантаж на возі був наново принайтований, цапура перепряжена, і чумаки рушили поміж дерева вглиб лісу.

Ззаду давно не було чути пострілів — може, вже й рискають за ними, хтозна. Отаборитися б десь, а там можна і бій прийняти, теж чумацьке діло.

Зупинилися під деревами на краю великої галявини. Місце відкрите, зненацька не захоплять. Петро розпрягав і заспокоював цапуру, а хлопці взялися до табору. От якби два вози можна було поставити… Хоча і так спробуй-но візьми обкопаного воза. Він огризатиметься, поки лишиться хоч хтось живий. А чумаки живучі.

Цапура Петрові не сподобалась. Млява, тремтить. Він припнув її біля чагарнику і огледів нашвидкуруч, вирішивши, що розбереться потім, якщо буде час. Бо зараз не до того.

— Агов! Дядьку Петре! — загукали від воза. — Ідіть, поїжте!

Потім почувся роздратований Терентіїв бас:

— Чого ти галасуєш, бовдуре, верхніх хочеш накликати?

Петро пірнув під