Читати книгу - "Колиска сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Йванку, що з нами буде, покорися, або щось вдій… Йванку, милий…
— Мовчи, — тихо повів батько, сів на лавицю, закрив долонею очі і довго сидів у нерухомості.
— Слухай, — мовив зрештою. — Я більше ночувати вдома не буду. Прийдуть, скажеш, що в обійстя не з’являвся і нічого про мене не відаєш.
Другого дня по обідній порі в лісі почалася облава. Стрілянина не вгавала до ночі. Лісовики уникнули бою і перейшли за перевал.
Через тиждень вночі гості навідалися знову.
— Запали світло, — наказав матері грубий голос.
Мати, хрестячись, запалила лампу. Софія злякано визирнула з-під ковдри. У дверях стояло двоє. Високий, широкоплечий, із опущеною на очі клебанею, підійшов до вікна і різко обернувся до матері. Софія, закусивши зі страху кулак, мало не скрикнула — вуйко Олекса, батьків брат.
— Олексо, це ти? — звернулася здивовано мати до вуйка.
— Коли пам’ять не зів’яла, то правду мовиш. Ви із братіком, звісно, уже тиждень мене схоронили, але тепер північ, мерці в таку пору встають з могили і мечуться їх неприкаяні душі між живими, — мовив, натискуючи на кожне слово.
Другий, що стояв біля одвірка, засміявся, і Софія з жахом помітила, що рот його зовсім беззубий і схожий на нору щура.
Через кілька років, коли Софія вчитиметься у місті, вона одного дня зустріне беззубого. Згорблений, посивілий, у засмальцьованій фуфайці, він ітиме накульгуючи їй назустріч. Невідомо яким чином він одразу впізнає її. Софія, до крові зранивши пальці, вирве з бруківки дві каменюки і піде на нього. Прохожі будуть злякано сахатися, гадаючи, що дівчина збожеволіла. Хтось одразу подзвонить у міліцію, і всі боятимуться наблизитись до непевної. А Софія, не бачачи нікого перед собою, окрім жалюгідного обличчя, спотвореного страхом, ітиме з каменюками на лісовика. І беззубий не витримає, закричить на всю вулицю:
— Я сам здався, відсидів своє, я спокутував гріхи…
Але Софія, затиснувши зуби, як неминучість долі, підніме над ним дві каменюки. І тоді він впаде на коліна посеред міської площі, схопить себе за голову і тільки прошепотить у відчаї:
— Бий!
Коли б лісовик і надалі благав, Софія не задумуючись пустила б у нього бруківку. Але беззубий сам попросить «Бий!». І вона не вдарить. Каміння вислизне з її рук, і дзвінко поцокотить площею, а дівчина, подивившись, як осінній вітер перебирає на його голові рештки посивілого волосся, як тремтять на скронях його руки, не витримає і заплаче.
— Бий! — уже буде благати. — Ну підніми камінь і вбий мене!
— Тебе життя побило! — крізь сльози промовить Софія і, обернувшись, піде. Він, стоячи на колінах, простягне за нею руки, схоче щось крикнути, але горло здавлять спазми. У такому незрушному стані, на колінах, він буде дивитися за Софією, доки дівчина не зникне за рогом вулиці. Дивитиметься широко розкритими очима, у яких, крім холодного вітру і кількох осінніх хмар, уже нічого не зостанеться від людського світу.
То буде потім. А зараз…
— Сідайте, Олексо, — припросила мати.
Не рушаючи з місця, вуйко суворо спитав:
— Де брат?
— Не знаю. Як пішов з обійстя тоді, коли приходили, більше не виділа.
— Гарно. На мене, брата рідного, руку гнида підняла, — просичав. — А тепер ховається! — Вуйко глухо простогнав і закрутив скрушно головою. Потім підняв очі — хижий зблиск майнув у зіницях.
— А як племінник? — спитав раптом зацікавлено.
Мати, гадаючи, що лихо минулося, вся просвітліла враз, зітхнула полегшено, підійшла до ліжка, підняла перину, і щаслива посмішка скрасила її обличчя.
— Спить золотенький мій, — промовила тихо і ніжно жінка.
Вуйко обережно і собі підійшов, з таємничою посмішкою подивився на племінника і раптом з усієї сили кинув невісткою на беззубого. Лісовик вмить скрутив матері руки і притиснув до підлоги. Тим часом вуйко схопив немовля за ноги, підняв над собою і з усієї сили вдарив голівкою об стіну. Дитина навіть не встигла скрикнути. Тільки рученятка якось дивно піднялись вгору, немов благаючи помилування, і безживно опустились.
— Бож-е-е-е! — вирвався дикий крик із грудей матері.
Наступні хвилини промиготіли перед Софією, як видиво жахливого сну. Беззубий кілька разів ударив автоматом матір по голові, і калюжа крові розтеклась довкола неї. Вуйко заніс ізнадвору бідон з бензином, полив підлогу і запалив.
Онімілу Софію схопив за руку, виволік з хати і прив’язав до дерева.
— А ти розкажеш таткові, як іти супроти рідного брата! — прохрипів люто, і обидвох лісовиків проковтнула ніч.
Вогонь перелякано вискочив із вікон, озирнувся навкруги, стрибнув на солом’яну стріху і поліз, деручись, хутко по ній. Ніч — тяжка і чорна — почала криваво розцвітати. І раптом Софія помітила, як у вікні, розсуваючи полум’я, простягнулись руки матері…
— Діти мо-о-о-о-ї. Діти-и-и!
Шукаючи серед полум’я дороги, руки випливали повільно із вікна і раптом зникли, придавлені палаючою стріхою.
— Мамочко дорога! Люди, рятуйте! — благала у ніч дівчина.
Коли із сусіднього схилу гори прибігли хуторяни, рятувати було вже нічого. Софію відв’язали, але дівчина не рушила з місця. Стояла при відблисках полум’я і не відчувала уже ні страху, ні болю — все тіло омертвіло.
Здавалося, з усієї — живими зосталися тільки широко розкриті очі, у яких повільно, стогнучи, догоряла хата.
* * *— Я на півроку оніміла, а потім заговорила, — сказала, зітхнувши, Софія. — І відтоді, коли залишаюся сама, боюся вогню. Коли починає горіти, мені весь час здається, що з полум’я кричить мама і простягає руки до мене. Тому і не топлю. Я б збожеволіла сама у цій комірчині.
Запотічний встав, підійшов до вчительки, по-батьківськи пригорнув до себе і ніжно погладив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.