Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І все ж їй заздрили…
Чому ж Лоча гадає, що її не можна любити? Хіба прихильність Єдиного — не мрія більшості людей із їхнього оточення? І якщо за це треба зневажати, то всі вони повинні зневажати одне одного…
— От бачиш, — сумно прошепотіла дівчина. — Я так і знала. Тепер ти мовчиш. Тепер ти не скажеш: «Я кохаю тебе, Лочо!» І не треба казати. Бо ти дуже хороший…
Вона шугнула в простір і зникла з очей. Наздогнала брата. Он вони летять поруч — дві темні цятки в сутінках безхмарного неба.
Микола летить звіддалік — аби не втратити їх з очей. Оті балачки про Лочу інколи були надто багатозначні. Але ж то від заздрощів! Так він це розумів завжди. Бо що могло іще бути? Чому Лоча так болісно до цього ставиться?.. І все ж у грудях пекло. Пекла ота невідомість, багатозначність її обов'язку, про яку шепотілись у палаці. Про це не можна мовчати! Він мусить побалакати з нею відверто…
…Вони опустилися на якійсь крижаній рівнині. Починався скупий фаетонський світанок.
— Тут недалеко, — сказав Чаміно. — Підемо пішки.
Крига під ногами як дзеркало — вітер позмітав сніг. Вона, власне, ніколи й не танула і сягала в глибину на сотні шу.[3] То була затока промерзлого до дна океану.
Чаміно спинився й постукав об кригу ногою. Невдовзі піднялась ляда, блиснуло світло, і з крижаної глибини долинув притишений чоловічий голос:
— Це ти, Чаміно?..
— Так, Лашуре. Зі мною — сестра і мій друг Акачі.
Коли вони спустились у глибочінь, важка крижана ляда знов зачинилася. Сходи було вимощено кам'яними плитами, а до крижаних стін припасовано пластмасові поручні. Ті бильця й освітлювали їм дорогу.
— Як ти гадаєш, вас не помітили? — спитав кремезний Лашуре, зодягнений у грубий одяг скотаря.
— Гадаю, що ні, — сторожко відповів Чаміно.
Сходи скінчились, і вони помандрували рівним крижаним коридором, усе ще не наважуючись заговорити про головне. Лоча взяла Миколу за руку, а другу поклала йому на плече, бо й під ногами була вичовгана підошвами крига. Миколі хотілося, щоб цей коридор ніколи не кінчався. Та він незабаром скінчився. Вони увійшли в тепле, добре освітлене, обжите протягом багатьох обертів приміщення. Його було вирубано в глибоких надрах планети в мережаному брунатними прожилками крейдянику; добре обтесані стіни й стеля рівні, гладенькі. Повітря надходить через широко розгалужену систему вентиляції, що всмоктує поверхневу атмосферу.
Лашуре покликав господиню, немолоду біловолосу жінку. Вона поставила страви, виготовлені із штучної білковини. М'ясо тварин, які тут вирощувалися, споживати скотарям заборонялося. Все воно надходило нагору — у великі міста, де жили численні слуги Безсмертного та їхні родини. Дещиця перепадала механікам та інженерам, але це траплялося так рідко, що кожна родина такий день вважала святом.
Білковина була дуже поживна, і якби страви, виготовлені з неї, вживати не часто, то вони здалися б навіть смачними. По суті, це той самий харч, який підтримує існування і тварин, і скотарів. Лише винахідливість господині дозволяла створювати відносну різноманітність меню. Але найчастіше сухий порошок розчинявся в окропі, густа тягуча маса трохи присолювалась, — і страва була готова до вжитку.
Цього разу господиня справді постаралась. На стіл подали не лише тягучу, мов густий кисіль, масу, а й коржики, й навіть невелику, майстерно виліплену пірамідку, схожу на торт. Вершину пірамідки було прикрашено листям і квітами вже неіснуючих на планеті рослин, теж виліплених руками господині.
— Тепер можна розмовляти цілком вільно, — сказав Чаміно. — Тут нас не почує Безсмертний. — І, звертаючись до Миколи додав: — Якщо ти гадаєш, що всі біловолосі живуть так, як Лашуре, — ти помиляєшся. Він тут на особливому становищі. Лашуре — великий вчений. Його остання робота… Але про це потім. Скажу тільки: коли вона буде завершена, шахо Безсмертного втратять владу над людьми. Ти, мабуть, не уявляєш, як це важливо!..
— Не люблю, коли мені приписують те, що належить не мені, — невдоволено буркнув Лашуре.
Чаміно засміявся.
— А ми теж не позбавлені самолюбства, Лашуре!.. Бач, починаємо ділити, що кому належить… Гаразд, краще розповідай, що тут у вас нового.
Лашуре підозріливо покосився на Миколу, але зміркувавши, що його друг Чаміно не стане довіряти будь-кому, почав:
— Учора карники стратили півтораста скотарів за те, що вони потай забили одного молодого дагу і поділили між собою м’ясо. Кожній родині дістався шматочок, не більший від кисті руки дорослої людини. Як можна в день народження Бога-Сина не дати дітям хоч по шматочку м'яса?.. Тепер діти залишилися без батьків.
У Чаміно стиснулись кулаки. Він глянув на Лочу, потім на Миколу.
— Ви чули?!
— Це жахливо! — вигукнула дівчина, і Микола побачив, що її очі вміють випромінювати не лише тепло. — Які вони жорстокі! За одного дагу — півтораста людей!
— Безсмертний вважає, що в лабіринтах Фаетона розплодилося надто багато біловолосих, — спокійно зауважив Лашуре, який звик до найстрашніших жорстокостей карників. — Він каже, що через двісті обертів у корі планети не вистачить мінералів, щоб виготовляти білковину. Вся кора буде перероблена й перетравлена.
— Він просто ненавидить кожний живий організм, — сказав Чаміно. — Нам треба працювати, Лашуре!.. Доки не навчимось обеззброювати їхні шахо, ми не згуртуємо народ.
— Прилад, який стоїть у мене, діє бездоганно.
Але ж потужність його поки що мізерна! — рубонув повітря стиснутим кулаком Чаміно. — Він здатний охоронити від підслуховування лише одну кімнату. А нам треба розмовляти з тисячами, мільйонами…
Мабуть, Чаміно так довго мовчав, що зараз, потрапивши в кімнату, де можна вільно висловлювати свої думки, заговорив пристрасно, мов на мітингу. А може, й справді він уявляв перед собою тисячоголовий натовп?..
Чаміно нагадав, що протягом десятків тисяч обертів люди заливали планету
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син Сонця — Фаетон», після закриття браузера.