Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дракони поїдали не тільки місцевих мешканців, а й їхню худобу. Тож чого дивуватися, що на такій просторій і соковитій паші, як у долині між Мертвим лісом і Мідною хащею, не трапилося подорожнім жодного коня, корови чи вівці. Все було винищено зажерливими драконами.
— Дивно таке чути від тебе, Шаркане, — Пинтя зробив глибоку затяжку з люльки. — Чого ж ти занедбав прадідівський звичай і перестав бути м’ясоїдом?
— Тому що збагнув, що рано чи пізно ми з’їмо усіх, і тоді… — Шаркань затнувся.
— Що тоді, добродію? — обізвався несміливо Прунслик, визираючи з-під розбійницького плеча. Він сидів поміж отаманом і лицарем, аби, не дай Боже, не вивалитись знову. Але цього разу це було б значно болячіше, про що свідчив прикрий досвід Мідного бика.
— І тоді ми, дракони, почнемо їсти один одного, — промовив тихо і якось механічно Шаркань.
Товариство зрозуміло, що щось сталося, але змій їм про це не хоче казати.
Він раптом почав різко знижуватись, і мандрівці мусили аж пригнутися до його лискучої темно-зеленої шкіри.
— Що, до дідька, сталося? — крикнув Пинтя, притримуючи капелюха.
— За нами погоня! — гукнув Шаркань і показав крилом на золоту хмару, яка швидко наближалася із заходу.
— Що це?! — вигукнув Молибог, якому нелегко було втримати під час такого стрімкого зниження свого великого списа.
— Боюся, що це Вогняний дощ.
— Що?! — вигукнуло товариство в один голос.
— Вогняний дощ! Помста Ґанджі-баби.
Вони вже обігнули половину Скляної гори, і вершина тепер залишалася у них за спиною. Чи, радше, те місце, де вона за геометричною логікою мала ховатися в хмарах. Однак під ними продовжував під гострим кутом котитися униз скляний схил. До підніжжя було ще далеко.
— Нам треба сховатися у Заклятому місті, — промовив як заклинання Шаркань і чимдуж замахав крилами. Тепер вони мчали, як стріла, пущена з арбалета. Вітер свистів їм у вухах, а очі навіть важко було розплющити.
Однак золота хмара, схоже, їх помітила, тому що змінила напрямок руху і тепер мчала за ними. Хоч яким дужим був молодий дракон, але відстань між мандрівцями і переслідувачем невпинно скорочувалася. Попереду вже затемніла велика пляма, яка виразно прозирала після лискучої сніжно-білої смуги скла. Це біля підніжжя Скляної гори розкинулося Закляте місто. Товариство збадьорилося, але змій вибився із сил і вже ледве дихав. Золота хмара висіла йому на хвості.
— Ми не встигнемо, — мовив він задихано. — Хіба що я зможу…
Він замовк і погнав різко додолу. Це був навіть не політ, а вільне падіння. Тут мандрівці з жахом помітили, що з розжареної хмари, яка їх переслідувала, раптом пішов дощ. Та ще який! Із неї лився… вогонь. Він падав великими жовто-червоними клаптями додолу, і якби там було не скло, то випалив би все дощенту.
Дракон і далі знижувався, петляючи поміж смертельним вогнепадом. Товариство заклякло від жаху. Це було куди жаскіше, ніж сутичка з Мідним биком.
Нарешті Шаркань приземлився і, сховавши кігті, з великою швидкістю ковзнув по слизькому скляному схилі. За ним миготіли поодинокі вогняні язики, що, впавши додолу, ще якусь мить мчали ковзькома по похилій поверхні, аж поки безживно погасали.
Місто вже було добре видно. Ось на узвишші бовваніє Ратуша, поряд в’ється річка, праворуч — велична кам’яна церква.
Тим часом дракон геть знесилів і прохрипів з останніх сил:
— Хутко під мої крила!
Він пригальмував лапами, і подорожні миттю сховалися під його великим спітнілим тілом. Навіть недотепа Прунслик збагнув, що півсекундна затримка може вирішити його долю.
Не встигли вони отямитися, як довкруж замиготіли краплі вогню, що падали з неба. Шаркань заголосив від болю, і його крик, наче ножем, пронизав серця наших приятелів. Його могутнє зграйне тіло судомно стискалося, палене сотнями вогняних язиків, але він вперто тримав крила розпростертими, оберігаючи своїх друзів від неминучої смерті. Вони лежали під захистом драконячого тіла і, зціпивши зуби, спостерігали, як катують нещасного Шарканя. В очах у них блищали сльози безсилля.
Нарешті змій заревів востаннє і цей крик був таким надсадним, що його, певно, почули всі тутешні мешканці. Дракон прохрипів: «Марійко!», кілька разів сіпнувся і затих. Запах смаленого тіла вже пробрався і до наших мандрівців, тож вони почали дихати через одяг. Вогненний дощ ще трохи покрапав і припинився.
— Шаркань! — гладив зелені пазуристі лапи Прунслик, і з його великих лагідних очей скрапували сльозинки.
— Він був великим воїном, — тихо промовив Молибог. Якби він мав очі, то теж просльозився б. — За своїх побратимів поклав найдорожче, що мав, — життя. Загинув як герой.
Пинтя, аби не показати товаришам мокрого обличчя, виліз із-під крила. То тут, то там догорали вогняні калюжки. Шаркань нерухомо простерся на землі, бо це таки була вже земля, а не ковзьке підніжжя Скляної гори. Тіло дракона із зеленого стало криваво-чорним, як добряче запечений окорок. Очі змія були заплющені. На овиді було видно золоту хмару, що стрімко віддалялася.
— Ти ще згадаєш нас, Ґанджі-жабо! — голосно гукнув Пинтя, грозячи хмарі кулаком. — Стонадцять чортів тобі в печінку! Смерть мого кума буде відплачена! Ти ще чиститимеш, почваро, болото на наших чоботах!
Тепер уже всі приятелі повилізали зі сховку, який їм востаннє влаштував Шаркань. Вони поставали довкола його непорушної голови і познімали шапчини. Молибог тримав під пахвою шолома, дивлячись на світ темними виїмками. Пес опустив хвоста і тужливо завив.
— Дракони! — раптом гойкнув Прунслик. — Рятуйся, хто може!
І справді, з-за хмар, що закривали вершину Скляної гори, з’явилися чотири летючі тіні. Вони повільно кружляли без мети. Вочевидь, почули смертний крик Шарканя і вирішили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», після закриття браузера.