Читати книгу - "Вітіко"

— Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, — відповів Вітіко, — я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

— Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, — мовив червоний вершник, — то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

— Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

— Як він так швидко подав коня назад? — дивувався червоний вершник.

— Я Одолен, син Стржижа, — сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, — і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

— Я Велислав, — вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, — і не потерплю ніякої погрози!

— А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! — гукнули три голоси.

— Ох, — заговорив червоний вершник, — якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

— Ви не повинні казати таких слів, — застеріг Вітіко.

— Казати чи не казати, — мовив червоний вершник, — так уже сталося, тож повір мені.

— Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

— Вони мають таку саму думку, — запевнив червоний вершник. — А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

— Я їду тільки ступою, — попередив Вітіко.

— Він уже видає закони, — мовив червоний вершник, — і ми дотримаємось їх і проїдемо з тобою якусь відстань ступою.

— Тож іди до нас! — гукнув хтось із гурту.

— Іди! — докинув ще хтось.

Водночас ті, хто загрозливо ставав проти Вітіко, повернули своїх коней, і всі зрушили та посунулись, немов щоб дати йому місце і по-дружньому прийняти його.

Вітіко вклав меча в піхви і повільно поїхав поміж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вітіко, і Вітіко під’їхав до нього.

— Ну, — мовив червоний вершник, — якщо ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.

— Доведеться їхати трохи ступою! — гукнув хтось позаду.

Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:

— Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?

— Цього я вам не скажу, — мовив Вітіко, — бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.

— З тобою ніколи кінця не дійдеш, — усміхнувся червоний вершник, — тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, — це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце,