Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Припиніть гамір! — звеліла Віра Іванівна. — Зорко, довго я чекатиму? Мені набридли твої вибрики! Ганьба! То відстанеш! То б'єшся... Чому інші дівчатка поводяться зразково?

Зорка стояла геть червона, неначе її обдали гарячим паром. Вуха й щоки палали від сорому. Краще вихователька вдарила б її, аніж ганити отак перед усіма.

«Нарвала Даринці квітів, називається, — зі смутком подумала вона. — А все через цього Сашка. Навіщо поліз? Крем-брюле бридкущий!»

— Зараз же вибачись перед Сашком!

Образа з новою силою запаморочила Зорці голову.

— Не буду! — закричала вона.— Нізащо в світі!

Зорка стояла на свіжоотесаній колоді біля водокачки. Колода була гладенька, тепла й липла до босих ніг. На зрізі її жовтіли бурштинові сльозинки.

Водокачка височіла на глиняному пагорбі. По один бік водокачки станція. Долі кам'яна, вгорі дерев'яна, з різьбленими блакитними лиштвами.

Крізь грубе, по-осінньому сонне листя тополь цідилися сонячні промені, грали зайчиками на закіптюжених стінах.

Станція гула людськими голосами. Дзвеніла ударами дзвону. Чекала, коли загуркоче земля розпеченим металом і понесе в різні боки поїзди.

А над станцією, пересилюючи всі звуки, лунали динаміки:

«...Фашистські бандити рвуться до столиці, до міста, яке дороге серцю кожної радянської людини. Над червоною столицею нависла загроза.

Не допустимо ворога до Москви! Битимемося вперто, жорстоко, до останньої краплі крові за нашу рідну Москву!»

Зорчин ешелон стояв на другій колії. На першій простяглися платформи. Під зеленим брезентом причаїлися танки.

На бортах платформ сиділи танкісти в новеньких синіх комбінезонах і похмуро слухали радіо.

А ще далі, на запасній колії, розвантажувався товарняк. По похилих дошках із дверей вагонів гримотіли на землю залізні діжки, з'їжджали дерев'яні ящики з незрозумілим написом «Не кантувати».

Вітер змішував степові пахощі з чадом паровозних топок, бензину і пропеченого сонцем заліза. Здавалося, навіть квіти в палісаднику біля станції пахнуть гаром.

З другого боку водокачки вирував базар. Тут панували ситі пахощі.

Зорка дивилася на молоко, як зачарована.

На всіх станціях були базари. І на кожній станції Зорка вертілася коло прилавків, ризикуючи відстати.

Даринка слабла. Зорка насилу змушувала її випити кухоль підсолодженого окропу і з'їсти розмочений у гарячій воді сухар.

— Що це Даринки не чути? — запитала одного разу Маря.

Сусідка по нарах Ніна, дівча боязливе й тихе, розтулила була рота, але Зорка насварилася їй кулаком. Нінка злякано стулила рот і шмигнула під ковдру.

— Спить вона, — сказала Зорка, завмираючи зі страху: раптом Маря зараз полізе до них нагору. Але Маря не полізла. Тільки здивувалася:

— Це ж треба, всю дорогу спати...

Даринка з тривогою дослухалася до розмови.

— Я скоро одужаю, Зоренько, — зашепотіла вона, — ось побачиш... мені б молока... білого...

«Молока, молока», — у відчаї думала тепер Зорка, розглядаючи неповоротку тітку з бідоном. Хоч трішки молока. Попросити? Ні, не дасть.

На попередній зупинці Зорка наважилася, попрохала в найбалакучішої і, як їй здалося, доброї жінки, але жінка чомусь розгнівалася на неї, закричала: «Багато вас таких знайдеться!»

Маленький червоноармієць у зім'ятій вилинялій гімнастерці підійшов до прилавка. Принюхався.

— Духмяно! — чи то з радістю, а чи то з подивом звернувся до жінки. — Ану, налий!

Тітка мовчки відсторонила простягнутий казанок, потерла великий палець об вказівний.

— Та заплачу, не бійся, — образився червоноармієць. Квапливо поліз у кишеню, дістав пачку грошей і, відрахувавши, простягнув тітці кілька дбайливо складених кредиток. — Лий! — наказав він, підставляючи казанок.

Тітка повагом перелічила гроші, похитала головою і показала червоноармійцеві два пальці.

Зорка зістрибнула з колоди й підійшла ближче. Дивна якась тітка. Може, вона німа? Німих торговок вона ще не зустрічала.

— Та ти що? — розгнівався червоноармієць. — Утридорога лупиш? Користаєшся з воєнного часу? Спекулянтка!

Тітчине обличчя стало зле. Вона подалася вперед, навалилася грудьми на бідон. Руками вперлася в прилавок, виставивши сухі, як дрючки, лікті.

— Ти що мене ганьбиш, змію! — басом відізвалася вона. — Окопався в тилу, а мого мужика в перші дні війна з'їла! Ти, чи що, тепер дітей моїх годуватимеш?

Червоноармієць відступив на крок, розправив гімнастерку.

— Годі-бо, — примирливо