Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Ніхто не заперечує, що ними можна і слід користуватися. Але тільки під критичним кутом зору. Істинним же правдолюбам рекомендую згадане у попередньому абзаці видання. Це — «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана невідомим автором, про якого тільки знаємо, …що він народився 1304 року в Іспанії.

«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі, які сягають… початку XIV ст.» [44, с. 158].

Ті «дані про галицько-волинські землі… початку XIV ст(оліття)» найбільш утаємничені в історичній науці України і припадають на часи правління князя Юрія та його синів.

«Автор «Книги…» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

«Королівством Алеманія», тобто Германським, іспанський мандрівник іменував Германську імперію часів імператора Людовіка IV Баварського з роду Віттельсбахів, який правив у 1314–1347 роках. Германська імперія в ті часи розпадалася на десятки дрібних князівств (курфюрств).

«Наибольшим могуществом пользовались курфюрсты, присвоившие право избрания короля (императора). Королев(ская) власть сохраняла лишь очень ограниченные формальные права верховного сюзеренитета над тер(риториальными) князьями…» [25, т. 6, с. 362].

З часів короля Генріха VII Люксембурзького, який правив у Германському королівстві з 1308 до 1313 року, до складу королівства увійшла Чехія, і таким чином Германське королівство отримало спільний кордон із Великим Галицько-Волинським князівством.

У нас не може бути жодного сумніву щодо правдивості «Книги знань…». Отож, столицею Великого Галицько-Волинського князівства в часи князювання Великих князів Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) та Андрія Юрійовича (1308–1323) беззаперечно був Львів.

Звичайно, українські історики — носії московських історичних міфів — не можуть погодитись із думкою давнього іспанського незаангажованого свідка, тому пишуть ось таке:

«Не менше сумнівів викликає теза про Львів як столицю тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Якщо історики посилатимуться не на польсько-російські шовіністичні міфи, а на європейських незалежних свідків, то, зрозуміло, що доведеться переписувати українську історію, а головне — називати історичні події та факти своїми іменами, а цього — ох! — як не хочеться робити та сперечатися з так званими «російськими колегами». Легше написати цілком бездоказово: «(так) прийнято вважати». Хоча такі слова в українській незалежній державі, по суті, — є плювком у наш бік. Тому ті ж історики змушені були продовжувати:

«Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1349 р(оці) саме зі Львова польський король Казимир вивіз (краще викрав! — В.Б.) дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Останнє речення дуже нагадує московські часи XVI століття:

«Коли 1566 року посли (польського короля. — В.Б.) Сигізмунда Августа, посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григорьєва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів та їх лакеїв була у XVI столітті, такою залишилася і в ХХІ-му.

Львівські історики чудово знають, що у 1340 році поцупив зі Львова польський король Казимир III. Послухаємо:«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частинами дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Отакий був польський король!

«Син Лева Юрій І називав себе «королем Русі, великим князем Київським, Володимир-Волинським, Галицьким, Луцьким і Дорогочинським»… На печатці Юрія І міститься його зображення з короною, скіпетром і латинський напис, який перекладається як «печатка володаря Георгія (Юрія) короля Руси» та «… князя Володимирського» на зворотній» [53, с. 23–24].

Майже всі стародавні джерела свідчать, що «за його правління держава «процвітала обільністю і славою». І ще на один незаперечний факт слід звернути увагу. Це побудова та відновлення церкви і монастиря Святого Юра в ХІІІ–ХІV століттях.

За однією із версій, «князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів. У цій борні обидві сторони не гребували ніякими засобами. Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р(оку) Казимир під час першого нападу на Львів. їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку) на кошти князя… (Дмитра — В.Б.) — найстаріший в Україні» [53, с. 123].

Цікаво зазначити — на дзвоні вчинено ось такий напис: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі» [52, с. 78].

Та, незважаючи на оригінал напису на дзвоні собору Святого Юрія, абсолютно всі українські історики, фальшуючи істину, замість імені Дмитрій пишуть ім’я — Любарт/ Так, свого часу, звеліли писати московські зверхники. Ото мавпуємо досі. А