Читати книгу - "№2"

— Допоміг сусідці нести сумки з базару.

— Вивчив на 5 вірш про наш хліборобний край.

— Позамітав на вулиці.

— Поприбирав у грядці з конваліями.

— Виніс їсти псові.

— Не пішов грати в футбол, а зробив порядок у себе на столі.

— З бабцею грали в доміно, і я їй піддався.

Я став Ісусом Христом. Мене можна було прикладати до будь-якої невиліковної рани. Янголятко. Чесніший за херувимів і незрівнянно славніший за серафимів, що без зотління Слово породив. Величайте мене! Якби в той час уже існували соцмережі, то на моїй аватарці красувалася б якась палаюча свічечка, або банальний мотиватор у вигляді цитати блаженного Авґустина, або, чого доброго, милий кучерявий хлопчик зі значка. Цей хлопчик зі значка, дивлячись на мою тотальну хорошість, не міг мною натішитися, на його очах проступали сльози розчулення.

Стара країна, в якій я встиг народитися і вирости, любила саме таких. Вона серпом і молотом штампувала слухняну правильність, тож коли я ненароком спалив праскою піонерський галстук, то відчув себе зрадником, ворогом народу, нікчемою. Я мерщій побіг до магазину канцтоварів (у нас його називали «желізний маґазин»), боячись не встигнути. Захеканий чи то від спринтерського бігу, чи то від хвилювання, я примчав назад, як вертаються блудні сини за біблійним прощенням. Моя віра в добро набула планетарного виміру і могла за потреби вмістити ще й кілька супутніх космічних тіл. Я есмъ любов. Я есмъ альфа й омеґа.

Із часом вести блокнот, так непропорційно списаний, стало нецікаво. Одне й те саме. Ніякого розмаїття. Конвалії відцвіли, та й скільки можна піддаватися в доміно? Гіперактивність виснажила мене, аплодисменти й овації стихли, і я, поступово дорослішаючи, зрозумів, що афоризм «метати бісером перед свиньми» стосується мене безпосередньо. Моя показова правильність стала надто буденною, і згодом її просто перестали помічати як подію, а ще згодом — сприймати як належне. Оця неоціненність добрих вчинків мене підкосила. Я потребував схвалення. Образа проростала в моїй душі, як самозасів. Усі мої зусилля відповідати нормам ГОСТу редукувалися до млосного самозадоволення, а я ж не ідіот тішити лише себе, це дуже еґоїстично, нас так не вчили, треба ж дарувати себе людям і навіть серце вийняти з грудної клітки, як Данко в Максима Ґорького, відтак бути хорошим (думав я безсонними ночами) варто лише тоді, коли це потрібно людству — і як це чудово, що тепер я вже не зобов’язаний бути хорошим, зможу більше грати в футбол і крутити педалі. Спасибі вам, люди, я люблю вас, я люблю вас, люди, за те, що ви лишили мене в спокої й зайнялися нашіптуванням шторму!

Стара країна тріщала по швах, і я починав це сприймати як визволення від обов’язкового добра. Зникали, розчинялися, як в ацетоні, всі дисциплінатори, які були кордоном моєї особистості аж цілі дві п’ятирічки, навіть більше. Мені трішки послабили віжки, кінську упряж. Насувався новий час, розхристаний, гуляйпільний, більш релятивний. Ольга Михайлівна мій регрес побачила першою, і для неї це, можливо, стало найдієвішою підказкою для переналаштування вітрил. Навіть тут я виконав свою суспільну місію. Тільки-но настала моя нова країна, «желізний маґазин» збанкрутував першим.

І я, і всі люди перестали бути (чи здаватися) кращими, ніж є. Усі почали бути собою. Планка впала, тож бути собою означало бути ніким.

10

— Мій корабель розбився тут тисячу років тому, — одного разу сказав Ромин син у глибокому дитинстві, але Roma все списала на підслухане з фільму-фентезі.

Ромин син — із тих людей, для яких навіть папір має душу. Цілковито чуттєве сприйняття дійсності. У його мозку світ розкладався на спектри й відтінки, він бачив у всьому інваріантність. Його дитячі розмальовки не містили чорного олівця. Він уявляв, що багатогранність є ультимативною вимогою до всіх явищ і предметів.

Ромин син постійно протистояв більшості. Він противився законам усереднення й оквадратнення. Ця райдужна дитина не була ні хлопчиком, ні дівчинкою — Ромин син був собою, він був десь поодаль від традиційного поділу за генітальною ознакою, і все його життя — це спочатку плекання своїх обдарувань, а пізніше — титанічна оборона всього виплеканого й виплаканого. Плакав він украй рідко. Перший раз — коли помер Брєжнєв і його труна з моторошним гулом упала в яму. А вдруге — коли вітчим ударив по нирках за те, що хлопчик не хотів ставати на коліна під час молитви.

— Навіщо людину закопувати? — це наївне питання стосувалося обидвох разів.

Він послідовно ткав свій внутрішній світ шляхом взаємного переплетення реалій і уяви. Гобелен його дитинства був у стилістиці лумінізму — пізнього відгалуження імпресіонізму, в якому основний акцент робився на світлових ефектах, на грі тіней, на переблискові барв. Ромин син був пастельним і м’яким. Це не була тверда двожильна каменюка, з якої треба когось витесувати. Це була делікатна субстанція, надчутлива до струшувань. Її треба оберігати, бо тих, у кого був талант розуміти інших, завжди топтали гуллівери, наповнені гелієм.

Roma оберігала, як могла. Вона мислила себе хранителькою синової унікальності й делікатності в киплячому резервуарі. Але жодні маніфести гуманізму не здатні допомогти, коли справа торкається безпосередньо тебе. Коли треба діяти, вся рококова вишуканість думок обстригається налисо, і ти стаєш не надто вишуканим пітекантропом.

— Треба діяти! — вперше самиця прокинулася у ній, коли сина почали гнобити старшокласники. За те, що вирізнявся смуглявістю та іншорасовими рисами. І за те, що всі бачили, як він схожий на одруженого травматолога. Один до одного.

Син приходив то без змінних капців, то без копійок, призначених для булочки з котлетою. А коли він приніс зі школи фінгал під нижньою губою — Roma вирішила діяти. Це не було в її правилах, адже вона готувала сина до протистояння зі світом бидла. Та тут перемогло бажання особисто самоутвердитися, що теж із нею ставалося вкрай рідко. Roma нічого мудрішого не придумала, як на великій перерві підійти до лідера ватаги, відвести його попід руку до стіни і спокійно сказати на вушко:

— Я — цьоця нервова. Тому можу ненароком відрізати тобі яйця і бандеролькою прислати твоїй мамі. Але ж я не буду того робити, правда?

І пішла повільною ходою. Аж полегшало. Ці діти жахливі, їх стріляти мало. Завжди знайдеться недорозвинуте одоробло, яке почне нещадно чавити слабшого кращого. І довкола такої худобини завжди почнуть скупчуватися недоумки й задроти, які колись виростуть і стануть істеблішментом. Сина перестали чіпати — подіяло, хоча спершу Roma хвилювалася, чи не наробила вона гірше.