Читати книгу - "220 маршрутів"

«От чого, питається, я лізу левові в пащу?! Я що — чортів однорукий лицар?! Будемо сподіватися, що бандит теж виявиться одноруким, — подумки іронізував він на бігу, а рюкзак боляче бив його по спині. — Я ж навіть не знаю, куди вона пішла!»

Та щось попри все гнало його туди, де в заростях зникла Меланія. Що це було? Відвага? Жага пригод? Відповідальність? Дурість?

«Я тільки скажу їй, що тут небезпечно, і відразу назад!» — вирішив він і, ковтнувши слину, проліз у діру в паркані.

Усупереч його сподіванням, жоден гопник не вискочив на нього з-за першого ж куща. Міколай напружив зір і слух, та Меланія мов у землю запалася.

— Пані Вербицька? — голос у слухавці був сухий і рішучий.

— Так, слухаю вас.

— Я телефоную з гімназії, моє прізвище Каспшак, я класний керівник Міколая. Ваш син удома?

— Ні, ще не повернувся. Щось сталося?

— Справа в тому, що ми не знаємо. Під час першого уроку він самовільно вийшов зі школи.

— Не розумію. Як це вийшов?

— Я теж не розумію. Учителька біології навіщось відправила його до кабінету директорки, але Міколай туди не дійшов. На урок він теж не повернувся.

Йоланта Вербицька спробувала опанувати голос, промовила:

— Ну, що ж, дякую, що повідомили, — і не на жарт розхвилювалася.

Він ішов повільно, трохи зсутулившись, ніби готовий до несподіваного удару. Уважно роззираючись, хлопець намагався вгадати, котру стежку обрала Меланія. Довкола панувала особлива тиша. Було навіть чути радісний щебет птахів — рідкісне явище поблизу Лазенківської траси. Місто зі своїм гамором, хоч таке близьке, видавалося зараз дуже далеким. Легкий повів вітерцю приносив запахи падалиць, скошеної трави, теплої деревини, паленого листя та інші, які Міколай не міг назвати. Над деревами тягнулася смужка диму від поодиноких вогнищ. Через стежку перебіг пес. А людей і далі не було.

«Неможливо, — він намагався мислити логічно, — хтось же повинен доглядати ці садки?!»

Місце його перебування не було звичайними садовими ділянками. Це були радше давно покинуті людьми зарості, серед яких то тут, то там хтось усупереч законам природи намагався запровадити лад. Скромні альтанки стояли поруч із розваленими будиночками, у яких уже десятиліттями ніхто не мешкав, їх оточували сплетені з тонких галузок огорожі із задерев’янілими від старості й місцями поламаними дротяними сітками. На деяких будиночках були помітні сліди вогню, наче тут діти бавилися в індіанців.

«І чого я ото боявся? Тут нічого не відбувається, — думав Малий, відходячи чимраз далі від дороги. — Цікаво, як далеко я зайду? Може, до самої Вісли?»

В одному місці стежка звужувалася, бігла уздовж вузького рівчака, а потім, без жодної кладки чи містка, раптово продовжувалася із протилежного боку. Міколай перескочив рівчак, продерся крізь кущі та вийшов на невелике футбольне поле. Далі вже не було ділянок, а лише порослий високою травою порожній майданчик і парковка, за якою видніли гоцлавські висотки.

«А може, вона ходить додому цією дорогою? — подумав Малий. — Та ні, не може бути! Якби вона жила в тих будинках, то не ходила б уздовж дороги, а їздила б автобусом. Там проходить кілька маршрутів. Вона тричі зникала на ділянках. Збіг?! Гоцлав — це хибний слід», — переконував він сам себе. І Міколай розвернувся, хоч і без ентузіазму, щоб знову пірнути в чагарники. Він почав систематично прочісувати доріжки — уже не так боячись, але й не зовсім безстрашно, адже відсутність людей непокоїть нас так само, як і їхня небажана присутність. Він ні на що особливо не розраховував, та сподівався натрапити хоча б на якийсь слід, який укупі з іншими став би ниткою, що довела б його до клубка таємниці.

Через годину хлопець знав рівно стільки ж, що й на початку пошуків. Він був голодний і злий, плювати хотів на всі таємниці світу і ладен би вже повернутися додому, навіть якщо Меланії доведеться поплатитися за це своїм життям. Але тут справа дещо ускладнилась: він заблукав. Сповнений відчаю й злості на самого себе, він сів на траву й почав обривати ожину, що пнулася огорожею однієї з ділянок. Ягоди були солодкі й сильно вимащували пальці. Гострі колючки чіплялися за рукав і впивалися в долоню, та Міколай був такий голодний, що не зважав на жоден біль. Також він не думав про те, що пригощається явно чужою власністю. Йому це було цілковито байдуже. Навколо ні душі, кого хвилює кілька дурних ягід?

І тут вона з’явилася знову, із цією своєю сяючою усмішкою. Наче з-під землі виросла! Саме тоді, коли Малий уже втратив надію. Смішно — коли він сидів, Меланія була вища за нього. І вона зовсім не потребувала допомоги. Дівчина вперла руки в боки й удавано сердито вигукнула:

— Подивіться лишень, і хто ж тут прогулює уроки в ожиннику?

Він дивився на неї з напівроззявленим ротом і гадки не мав, що відповісти.

— Ти весь день тут сидиш?! — недовірливо допитувалася вона.

— Та ні, що ти! — нарешті отямився він і встав. — Я вертаюся додому цією дорогою. А ти? — Міколай клепав, доки тепле. А раптом від несподіванки вона скаже йому правду?

— Я теж. У певному сенсі... — таємничо відповіла Меланія.

— На Гоцлав? — підступно запитав він.

— Ні. Це тут, — вона невизначено крутнула головою й замовкла.

— Можна тебе провести? — раптом спитав Міколай.

Меланія завагалася. Ледь прикусила губу, а потім знову засяяла усмішкою.

— Згода, — кинула вона і, не озираючись, пішла вперед.

Лише тоді Малий помітив, що дівчина вже без рюкзака і несе поліетиленовий пакет з харчами. Вони трохи пройшли стежкою, потім звернули праворуч.

— Ми на місці, — оголосила Меланія.

— Що? —