Читати книгу - "Лабіринт"

— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.

— Ходімо!

Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боковій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видовищем. Червоний, ніби набухлий кров’ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбурханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.

— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.

— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується повітрям.

— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам’ятаєте, у Тичини: «Всесвіт наш — це дивна казка…»

Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охопила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерігала подібну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась с ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.

— Сонце зайшло. Ходімо?

Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.

— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.

Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. «Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…» Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.

Муза скинула плаща і почала прибирати.

— Шкода кави. Це ви її п’єте, Ростиславе?

— Так. Але нічого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними, — як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.

— То де ж ваш таємничий «їжачок»? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!

Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.

— Тримайтесь, Музо, а то ще наб’єте ґулю. А «їжачок» подорожує в чемодані, зараз дістану.

Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.

— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.

Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.

— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

— У вас дуже чутливі пальці, Музо.

— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.

— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.

— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.

— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.

— Комплімент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамік:

— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…

— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

— А як прийдуть твої… ваші?..

— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. «Проклятущий мозоль», — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…

Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

— Ой, пробачте! Забув узяти «їжачка»…

Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але